Якщо і ні, то подвиг козака Галагана набагато достовірніший…
Щороку Росія відзначає державне свято – День народної єдності. Присвячене воно фактично визволенню Московської держави від польсько-української (військ короля Владислава і гетьмана Сагайдачного) окупації 1612 року. Нинішнього року Москва зможе святкувати ювілей 400-ліття «визволення з-під українсько-польського іга». Цього дня у російській столиці традиційно вшановують трьох головних героїв – Козьму Мініна, Дмітрія Пожарського та Івана Сусаніна. І якщо двоє перших – однозначно реальні персонажі, то навколо останнього – безліч суперечок. Багато публіцистів і науковців, включно зі знаменитим істориком Російської імперії Костомаровим, були переконані у тому, що подвиг Сусаніна, який нібито завів у дрімучий ліс поляків, що полювали на московського царя, – не більше, аніж легенда. Жодного прямого документального підтвердження того, що таке було насправді, немає. При цьому дослідники-скептики єдині в думці, що подвиг “списаний” із того, який реально був здійснений більш аніж через 30 років в Україні на Черкащині. І було це не в костромських лісах, а у Гороховій Балці під Корсунем, і був це не селянин Іван Сусанін, а козак Микита Галаган… Насправді ж, нас мало хвилює такий персонаж, як Сусанін і вірити у нього чи ні – то справа наших північних сусідів, але ми своїм земляком Галаганом гордитися маємо повне право.
Син старовинного козацького роду
Микита народився в Корсуні, у знаній і славній козацькій родині. У ті часи в Україні освіта була на значно вищому рівні, аніж у багатьох інших країнах, вважалося за норму, щоб кожен козак змалечку вмів читати-писати, тож Микиту відправили до бурси Київського братства, навчання в якій фінансувалося коштом гетьмана Петра Сагайдачного.
Вписаний пізніше в козацький реєстр, Микита Галаган не був лояльним до польської влади – за участь у повстанні Тараса Трясила його позбавили майна й козацького звання і записали у холопи князя Яреми Вишневецького. Після того бунтар втік на Запорозьку Січ. Брав участь у ще двох антипольських повстаннях – під проводом отаманів Остряниці-Гуні та Півторакожуха. Після поразок цих повстань повернувся на Січ і приєднався до загону Максима Гулака, який у союзі з турецьким військом Джезар-паші брав участь у поході в Персію. З цим загоном Галаган пройшов Кубань і Кавказ і відзначився в боях під Єреваном. На Січ повернувся зі ще більшою славою і з великими трофеями, після чого з’їздив у Чигирин до давнього свого знайомого, сотника Богдана Хмельницького з проханням посприяти у легалізації в рідному Корсуні. Хмельницький домовився з Вишневецьким, і той за п’ять тисяч золотих дарував волю холопові-втікачеві. Незважаючи на те, що Галагана не повернули до козацького реєстру і він числився простим корсунським міщанином, по місту воїн ходив із шаблею при боці, вважаючи, що козак – це, швидше, стан душі й походження з козацького роду, а не запис у польських реєстрах…
Шлях до подвигу
Микита одружився з Фросею, донькою корсунського козака Данила Цимбалюка. Любив її без міри, тож коли на її честь зазіхнув п’яний гайдук, череп зухвальця репнув від козацької шаблі, як перестиглий кавун на баштані… Втікаючи від розплати за вбивство, Микита залишив Корсунь і очолив ватагу з трьохсот втікачів, які покинули своїх панів і жили в лісі за десяток кілометрів від міста.
Від дружининого брата Василя, що служив у реєстровому полку в Черкасах, Микита дізнався про повстання, яке підняв Хмельницький. Вивідавши плани польського війська коронного гетьмана Потоцького щодо придушення Хмельниччини, Микита вирушає до табору Богдана Хмельницького. Саме Галаган дав козакам-повстанцям не тільки безцінні розвіддані, а й ідею, де влаштувати полякам пастку – поблизу сучасного села Виграїв на Корсунщині. Хлопці Галагана перекопали шлях на Богуслав, створили завали з дерев, вирили й замаскували вовчі ями. Залишалося заманити туди поляків…
І знову саме Галаган викликався пожертвувати собою, щоб ворог потрапив до пастки. Можливо, на його рішення вплинула звістка про те, що поляки спалили весь Корсунь – вціліли тільки церква й замок. Побратими, які нічого не знали про рішення свого отамана, були здивовані тим, як він поводився, вийшовши із намету, де проходила нарада старшин Хмельницького. Попрощався з усіма, просив вклонитися дружині й сестрі і передати, що любить їх, поцілував образок Богоматері і, заховавши його на грудях, вирушив у бік польського табору…
Його піймали четверо польських кавалеристів – об’їжджаючи табір, вони помітили козака, який “випадково” видав себе тим, що визирнув з кущів. Вдаючи із себе невдаху-розвідника, Галаган довго терпів тортури, і тільки коли його припекли розжареним залізом, “зізнався”, що повинен був вивідати сили поляків, бо їх от-от має знищити гігантське козацько-татарське військо. “Зізнання” Галагана настільки правдиво звучало, а неймовірна кількість страшних козаків і татар була так соковито описана, що поляки вирішили за краще відступити на Богуслав і чекати там підкріплення з Польщі. Микита пообіцяв їх провести «найбезпечнішим і найкоротшим шляхом». Тим, де, як знав тільки він, на гусарів і жовнірів вже чекали завали, вовчі ями і засідки загонів козаків Кривоноса та кримчаків Тугай-бея…
Сам загинув, але помстився за Корсунь
Вдосвіта 26 травня 1648 року війська Мартина Калиновського і Миколая Потоцького вирушили з-під Корсуня на Богуслав. Вже зовсім скоро їх почали “скубти” з флангів козаки і татари, заганяючи у засідку в глибокій Гороховій Балці. Затиснуті справа крутими схилами балки, а зліва – болотом, шляхтичі напоролися ще й на повалені козаками дерева і викопаний посеред дороги рів. Зусібіч сипалися стріли і лунав бойовий клич ординців та козаків… Бойові порядки поляків змішалися, вози польського обозу, які спробували обігнути завали крутим схилом, перекинулися, додавши сум’яття, артилерію полякам так і не вдалося розгорнути… Тієї миті Мартин Калиновський зарубав шаблею Микиту Галагана. Та вже ніщо не могло зупинити розгром поляків. Усього за чотири години у жахливій бійні польська армія в Україні фактично припинила своє існування. Декілька тисяч поляків, включно зі 127 офіцерами, потрапили у полон. Козацьке військо збагатилося величезною кількістю боєприпасів, харчів, холодної і вогнепальної зброї та 41 гарматою. До Хмельницького привели і польських воєначальників – пораненого в руку Калиновського та Потоцького з відрубаним вухом і простреленим плечем. Разом із 80 вельможами-шляхтичами та вісьмома сотнями найкращих воїнів-поляків Потоцького і Калиновського подарували союзникам-татарам, а ті повернули їх за викуп до Польщі. Після того вбивця Галагана Калиновський знову ходив з каральними походами в Україну, але через чотири роки загинув у ще одній програній козакам битві – під Батогом…
В останній рік ХХ століття польський режисер Єжи Гофман зняв чудовий фільм “Вогнем і мечем”, у якому на завершення пролунала гірка фраза про непотрібну війну між поляками і українцями, яка завершилася однаково згубно для обох народів. Московська цариця Катерина знищила Запорозьку Січ і відіграла вирішальну роль в остаточному занепаді Речі Посполитої. У фільмі Єжи Гофмана, який захоплюється тогочасною мужністю як своїх співвітчизників, так і українських козаків, є і кадри з корсунчанином, котрий гине, заманивши поляків у пастку…
У травні 2008 року у Виграєві на Корсунщині за участю Президента Віктора Ющенка пройшли масштабні святкування 360-річчя тієї перемоги – з відтворенням битви за участі реконструкторів з кількох країн. У травні 2010 року за сприяння Українського інституту національної пам’яті (тоді ще керованого Ігорем Юхновським) у Виграєві відкрили пам’ятну стелу, присвячену подвигу Микити Галагана.
Ігор АРТЕМЕНКО – за матеріалами www.pres-centr.ck.uа
