Черкащина стала першою в Україні областю, де вже понад рік не тільки успішно функціонує, а віднедавна ще й здобуло статус всеукраїнського спеціалізоване видання «Козацький край». Створена «Вільним козацтвом Холодного Яру», газета стала популярною для багатьох, хто гордиться українською історією і вважає себе прямим нащадком козаків. І не стільки «по паспорту» чи оселедцю за вухом, скільки по духу.
Про феномен газети, у якій козаки досі «пишуть всім турецьким султанам», які Україну не долюблюють, у коментарі для газети «Вечірні Черкаси
» розповів головний редактор «Козацького краю» Олег Островський.
- Дуже не люблю, коли про сучасне козацтво говорять виключно як про «шароварників» і любителів хильнути під слова «Будьмо, гей!» Як шабля, яка довго не була в бою, втрачає блиск криці – так і саме визначення «козак» дещо потьмяніло від шароварних сучасних «губернаторських сотень» та іменних «куренів», сформованих з десятка кумів і друзів по чарці. Багато хто з тих, хто тільки втілює у козацтві свої дитячі мрії про погони з аксельбантами, став банальним «лицарем» кухонного столу, замість круглого, як у лицарів короля Артура. Але ж не слово головне, а справа. Тому не той козак, хто сам себе так назвав і пошив собі штани з лампасами й кітель із золотими погонами, а той, хто робить все для того, щоб Україна була справді незалежною. Як і у випадку з козацтвом, маю на увазі Незалежність не формальну, а ту державну самодостатність, яка дозволяє не оглядатися на думку «великих» сусідів. Ніколи не помічали, що українське козацтво завжди відроджується у найтяжчі для держави часи? На Черкащині воно взагалі практично ніколи не щезало. Візьміть хоча б чорнобаївську Вереміївку. Хлопці з цього села змалечку вчилися не тільки траву косити, а й чужі голови рубати. Причому в усі часи! Вереміївці були в загонах Наливайка, Остряниці, Гуні, Бута. В часи Хмельниччини вереміївські козаки стали під знамена Іркліївської і Кропивнянської сотні. З цих країв отаман Семен Неживий…Навіть коли на місці знищеної московською царицею Запорозької Січі вже вороння каркало, козацький дух не вивітрився. 1812 року з тієї ж Вереміївки вербувалися у козацький полк, який
організовував знаменитий Іван Котляревський для війни проти Наполеона. Ще й у другій половині ХІХ століття вереміївці чумакували, носили оселедці, шаровари і справжні козацькі кунтуші. Та й у ХХ столітті це козацьке село дало Україні нових героїв – комбрига Антона Шарого-Богунського, командира Наддніпрянського партизанського загону Івана Савченка-Нагірного, отамана Вереміївської сотні Чигиринського гайдамацького полку Охтанася Келеберду.
Про Чигиринщину ж вагалі можна говорити годинами, адже найближче до омріяної волі Україна була у ті часи, коли її столиця була саме в Чигирині. Як оселилася там вольниця козацька – так нікуди й не дівалася, тільки час від часу виплескувала гнів на окупантів – як у часи гайдамаків Гонти й Залізняка. Окрема історія – Холодноярська республіка. Правда ж, надзвичайно символічно, коли поруч із Чигирином, столицею гетьманських часів, у ХХ столітті справжня козацька «держава», хай і невеличка – усього на два десятки сіл, залишається острівцем свободи на декілька років? І це тоді, коли все навколо вже окуповане московськими зайдами і місцевими більшовиками-перевертнями!
Громадська організація «Вільне козацтво Холодного Яру» створена вже у нинішньому, ХХІ столітті. Але на відміну від багатьох інших сучасних козаків тут принципово не вигадували собі мундири-гібриди з мисливських камуфляжів і парадної форми прикордонників. І не тому, що блискучих гудзиків чи інших цяцьок бракує, а тому, що однострої сучасних холодноярців лише копіюють ті, які носили козаки братів Чучупак і їхньої Холодноярської республіки. Та й то лише раз на рік – у день вшанування пам’яті Василя Чучупаки. До речі, цьогоріч це буде 30 квітня. В інші дні сьогоднішнього холодноярського козака можна впізнати хіба що по очах – він погляду не ховає, бо стоїть за правду на своїй землі.
Але ж такі є по всій Україні. Саме тому «Козацький край» віднині має статус всеукраїнської газети -.відповідний документ підписав Голова Державної реєстраційної служби України Леонід Єфіменко. Сайт нашої газети (www.cossackland.org.ua) активно відвідують і закордонні читачі – на сьогодні вже з 41 країни. Найбільше «заходів» з-за кордону на сайт – зі США, Росії та Бельгії. Дуже приємно, коли навіть з-за кордону відгукуються читачі. Скажімо, Рома Лісович, яка живе у США, написала, що саме з нашої газети дізналася, що у Звенигородці встановлено пам’ятник її дідові, полковникові Дієвої Армії УНР Віктору Филиповичу, уродженцю Шполянщини. А коли ми готували публікацію про братів Корженевських (родом з Канівщини), які 1924 року очолили повстання амурських козаків проти більшовиків, у підготовці матеріалу нам допомагали, активно переписуючись по «електронці», нащадки Корженевських з російського Благовіщенська.
Місія нашої газети – не «виховувати читача», як це заявляли радянські ЗМІ. Місія «Козацького краю» – просто нагадати читачеві «чийого він роду», нагадати українцеві, що він – українець, нащадок славних козаків. У кожному номері нашої газети – не тільки про наше славне минуле, а й про тих, хто не дає про нього забути. Ми прагнемо прокласти місточок від славного минулого до такого ж, сподіваємось, славного майбутнього України.
