1918 року осколки розваленої Російської імперії були охоплені полум’ям війни. З нього мала всі шанси постати, мов Фенікс з попелу, могутня і вільна держава Україна… На це сподівалися й українці по всьому світу – в першу чергу, козаки українського походження з так званого Малинового клину (Кубань) та Зеленого клину (далекосхідні Амурська й Сахалінська області, Приморський, Забайкальський і Хабаровський край). Взимку 1918 року на Кубані нарада членів Законодавчої Ради ухвалює резолюцію про прилучення Самостійної Кубанської Народної Республіки на федеративних умовах доУкраїни. Тієї ж зими, місяцем раніше відбувся Другий Всеукраїнський Далекосхідний з’їзд, депутати якого проголосили Зелений Клин частиною України. Щоправда, на наступному з’їзді у квітні того ж 1918-го вони проголосили створення вже цілком незалежної держави – Української Республіки Далекого Сходу, з прем’єром Юрієм Глушком-Мовою на чолі та з власним українським козацьким військом, головним отаманом якого був призначений Борис Хрещатицький (забігаючи наперед, скажемо – під час Другої світової йому судилося стати національним героєм Франції і командувати французьким ескадроном у боях проти гітлерівців).
У прагненні до єдності з вільною Україною і на Кубані, і на Далекому Сході рушійною силою виступило козацтво. 1920-21 роки здавалося б, поставили крапку у його визвольних змаганнях по всій території колишньої імперії, землі якої майже всі підібгали під себе більшовики. Та в самому центрі України ще билися за волю козаки Холодноярської республіки – 25 сіл перебувало під постійною опікою її загонів. Зрештою, був придушений і опір Холодного Яру. Здавалося, що настало повне «торжество лєнінскіх ідей», підкріплене концтаборами і розстрілами для останніх, хто був проти…
Та взимку 1924 року на Далекому Сході вибухнуло нове потужне повстання проти більшовиків, так зване «Зазейське» – його кістяком стали амурські козаки, величезна кількість з яких була вихідцями з України. Створена повстанцями кількатисячна козацько-селянська «Амурська армія» взяла під контроль майже стільки ж населених пунктів, як і Холодноярщина – 20 сіл і станиць, не рахуючи хуторів. Командував Амурською армією козацький отаман Микола Корженевський, який народився поблизу Канева на Черкащині. До повстанського війська пішли всі його брати – так само, як брати Чучупаки у рідній Корженевським Україні, вони стали на бій проти більшовиків…
Як і в селянських антибільшовицьких збройних виступах по всій Україні, спровокували Зазейське повстання утиски владою селянства і введення надзвичайно високих продподатків. За рік селянській родині амурських козаків треба було здати державі податок, що дорівнював вартістю мінімум п’яти коням. Родини, у яких було від 5 до 10 дітей, влада прирікала на голод… Комісарам продзагонів, які восени і в грудні 1923 року тинялися краєм, здираючи «заборговану» козаками данину червоній диктатурі, нічим було крити у своїх виступах перед зігнаними на сходки. Байки про «землю – селянам!» на Амурі не мали вдячних слухачів – бо тут і так кожен козак мав чималий земельний наділ, та ще й замість податків розплачувався за нього своєю службою у війську. Амурські козаки зобов’язані були охороняти майже 2,5 тисячі кілометрів державного кордону, за першим покликом вирушати на чергову війну з власним конем, амуніцією і зброєю, а в мирний час – валити ліс, забезпечуючи будматеріали для військового будівництва на кордоні і паливо для казенних пароплавів. Левова доля амурських козаків свого часу прибула на Далекий Схід «по переводу» з Кубанського козацтва, яке, у свою чергу, в більшості своїй складалося із вихідців з України. Так 1901 року потрапила до станиці Миколаївської Амурської області й козацька родина Івана та Єлизавети Корженевських, які довгу подорож починали з рідного села Решітки Прохорівської волості Золотоніського повіту Полтавської губернії. Всі їхні діти теж були народжені у Решітках, частина з них прибули до Росії вже в дорослому віці – хлопці носили козацькі мундири і були готові до війни будь-якої миті…
Старий Іван Корженевський помер 1914 року – йому не судилося бачити, як сини йтимуть на фронт Першої світової і підніматимуть повстання проти більшовиків. Один з Іванових синів, 25-річний старший урядник Першої сотні Першого Амурського полку Тимофій Корженевський, загинув у липні 1916 року в Карпатах, у боях проти австро-німецького війська. Інший, 36-річний Семен, який мав медаль за російсько-японську війну, за невияснених обставин загинув у Китаї у 1922 році.
Ще п’ятеро Корженевських, сьорбнувши лиха перших років більшовицького правління і не визнавши нової влади, жили на території китайської Манчжурії, готуючись до слушної хвилини, щоб спробувати вибороти колишню козацьку волю.
Така нагода трапилася в грудні 1923 року: отримавши повідомлення про антибільшовицькі збройні виступи селян в окремих селах Амурської області, нарада емігрантської «Амурської військової організації» у «вільному» Харбіні вирішила: настав час для рішучих дій. Двоє братів-селян з Тамбовки взяли на себе місію «контррозвідки»: під виглядом ветеринарних фельдшерів вони об’їхали багато населених пунктів, збираючи інформацію про настрої селян і готуючи їх до організованого виступу. 4 січня 1924 року група з 200 козаків перейшла радянський кордон і вступила у перший бій з прикордонниками. Це власне й було все «закордонне вторгнення», про яке пізніше трубили більшовики. Вони розповідали про білоемігрантів-офіцерів, недобитих дворян та їхніх закордонних союзників і про зброю, привезену начебто аж зі США. Та розсекречені документи ГПУ свідчать зовсім про інше: серед прізвищ учасників – жодного, хто мав би титул дворянина або військове звання, вище від унтер-офіцера і жодного іноземця. Натомість – декілька вчителів і священиків, тисячі козаків і селян, а серед зброї – переважно мисливська, з якою на Далекому Сході звірів ганяли…
Загін, який перетнув кордон, складався із загартованих козаків-фронтовиків, навколо них і почалося швидке створення повстанської армії – протягом буквально двох тижнів вона розрослася до 4-7 тисяч повстанців (за різними джерелами). Серед тих, хто прийшов з-за кордону, були і уродженці українського села Решітки, а останнім часом мешканці станиці Миколаївської, козаки Корженевські: 23-річний Микита, 26-річний Гнат, 51-річний Павло, та їхні брати Каленик і Микола, яким судилося очолити збройне повстання. І Каленик, і Микола до переведення на Амур встигли послужити Кубанському козацтву, обидва воювали проти німців на фронтах Першої світової, обоє з фронту повернулися у чині козацьких вахмістрів (старших унтер-офіцерів). Саме уродженця Решіток 34-річного Миколу Корженевського козаки обрали головнокомандувачем «Амурської армії», а його 37-річний брат Каленик став правою рукою отамана і опікувався військовою скарбницею. Як згадують очевидці, «скарбниця» була звичайним мішком із зібраним емігрантами сріблом вагою понад шість пудів. За це срібло повстанці закупляли провіант у населення та боєприпаси у манчжурському місті Сахалян (нині це місто Хейхе в Китаї). Побачивши, що у місцевих селян-повстанців – переважно допотопні мисливські рушниці, отаман налагодив підпільну закупівлю зброї у китайців. Займався цією нелегкою справою (бо уряд Китаю співпрацював з радянським, допомагаючи затримувати повстанців) ще один козак родом з Полтавщини – Микола Негрій. Фактично, «гвардія» Зазейського повстання складалася з українців. З Полтавщини тут були козаки Онищенко, Дмитренко, Золотайко, Голомата, Пугач, Марченко, Халява, Козак, Карпець, Литвиненко, Кузьменко та інші. Були й вихідці з Чернігівської та Харківської губерній, причому харківський козак Петро Коробка та декілька інших билися проти червоних ще в часи існування Української Народної Республіки – 1919 року…
9-10 січня розгорнулися бої повстанців проти червоних у селах Гильчин і Толстовка, причому у чекістських зведеннях місцевих сільських ватажків з переляку зробили високими чинами: вчителя Василя Алексєєва назвали білим генералом, а козацького урядника Миколу Метелицю – полковником. У ніч проти 14 січня розпочалося формування «регулярної» армії повсталих: колишні фронтовики-козаки очолювали селянські підрозділи повсталих і навчали їх базових основ дисципліни і ведення бою. Тієї ж ночі повстанці спалили залізничний міст під Благовіщенськом – і в річку впав ешелон. Наступного дня захопили Тамбовку. Розгромили волосний виконком, знищивши документацію по збору сільгоспподатку, захопили на млині і поділили борошно, взяли як трофеї 2000 рублів та дві дефіцитні друкарські машинки. Штаб повстанців розташувався у сільській школі Тамбовки, сюди привели перших сто полонених червоноармійців, продзагонівців і політпрацівників.
В перші ж дні повстання охопило Гильчинську, Тамбовську, Миколаївську та Іванівську волості. У зоні повстання опинився і хутір з надзвичайно символічною для нас, черкащан, назвою – Золотоношський…
В ніч проти 16 січня червоноармійці «чрєзвичайного отряда» (ЧОН) спробували не впустити повстанців до Піщано-Озерки, але втекли з села, як тільки їхній командир був поранений повстанською кулею. У шестигодинному бою під Тамбовкою загинув начальник штабу прикордонного загону та п’ятеро червоних прикордонників.
По всій Амурській області знищувалися телефонні й телеграфні стовпи, позбавляючи владу можливості викликати підмогу. На 17 січня під контролем повстанців було вже 20 сіл, а ряди «Амурської армії» продовжували поповнювати добровольці.
18 січня більшовики нарешті спромоглися створити військове угруповання для протидії повсталим. До нього увійшли два бронепоїзди, стрілецький і кавалерійський полки, ескадрон прикордонників, кінно-гірська артилерійська батарея та окремий загін особливого призначення – всього понад 5000 штиків. Керував каральними загонами «Воєнсовєт» Амурської губернії – командир експедиційного загону Ватман, начальник ОГПУ Каруцький, секретар губкому партії Грановський, голова губвиконкому Бабенко та воєнком Хрустальов.
20 січня в Тамбовці для протидії карателям зібралися загони повстанців з 6 сіл – понад 600 чоловік, озброєних гвинтівками і кулеметами. Гильчин охороняв гарнізон з 200 піших і 80 кінних повстанців. В умовах розгортання наступу Червоної Армії повстанці навіть зуміли розширити зону свого впливу, захопивши 21 січня села Анновка і Покровське і знищивши там податкові документи. 23 січня козацький загін захопив Костянтинівку, а 24-го вийшов до Нижнє-Полтавки (ось вам ще одна символічна назва). Тут повстанцям довелося вперше вступити в бій з регулярним військом: селяни братів-отаманів Саяпіних, озброєні переважно мисливськими рушницями, зіштовхнулися із озброєними до зубів червоноармійцями 5-го стрілецького полку й отримали у бою поразку. 25 січня більшовики влаштували перший показовий розстріл козака-повстанця. «Шоу» особвідділ ОГПУ продовжив 29 січня, розстрілявши водночас десятьох селян з Грибського, Верхнє-Полтавки і Неверівки. У наступні дні розстрілювали по одному полоненому повстанцю, бо мали серйознішу роботу – готувалися до штурму Піщано-Озерки. Розпочали його 1 лютого: оточені в селищі козаки й селяни зуміли надовго затримати наступ червоноармійців, перегородивши вулиці колючим дротом, але зрештою майже всі загинули. У наступні дні каральні «зачистки» тривали по всій території, охопленій повстанням.
6 лютого було оголошено про скасування військового положення у зв’язку з повним «приборканням» повстання. У рапортах значилося: 300 повстанців знищено, 1200 взято у полон. І після цього розстріли полонених повстанців тривали: в окремі дні закатовували до 30 чоловік водночас. У бадьорих звітах писали, що «гідру контрреволюції» остаточно знищено… Та вже в ніч проти 2 березня Миколаївську – рідну станицю братів Корженевських, які встигли відступити за китайський кордон, штурмував повстанський загін. 10 березня загін повстанців захопив хутір Волковський, ліквідувавши часового-червоноармійця і партпрацівника та посадивши в кутузку трьох місцевих селян, які допомагали більшовикам. Знищили документи, прихопили печатку сільської ради та коней і зникли у невідомому напрямку…
Села буквально перетрушували чекісти, та ні нові показові розстріли, ні залякування на «бесідах» із селянами не допомагали. У 12 повсталих селах вилучили всього 20 одиниць зброї – решту селяни приховали «до кращих часів». Щоб втихомирити населення, більшовикам довелося зменшити податок удвічі (а в окремих населених пунктах – до 8 разів). З органів місцевої міліції перевели на службу в інші місця третину особового складу – тих, хто найбільше «насолив» амурським козакам.
21-30 квітня відбувся судовий процес над 60 повстанцями. Прокурор губернії Покровський «проштрафився», заявивши всупереч партійній версії: «З політичного боку немає ніякої можливості охарактеризувати рух як «куркульський». Куркулів серед учасників не більше восьми». Серед підсудних були і бідняки-селяни, і службовці, і навіть один робітник. На суді не показали жодного вилученого ствола міфічної «американської зброї» і жодного підробного рубля, хоча чекісти активно розповсюджували чутки про те, що повсталі друкували фальшиві гроші. Зате не вдалося приховати, що серед засуджених – багато героїв-ветеранів «німецької війни», нагороджених навіть Георгіївськими хрестами.
На фоні більшовицьких розправ над «переможеними» дивно виглядала спецпостанова губвиконкому зі словами: «В связи с происходящими событиями в губернии среди ответственных работников… наблюдается растерянность, доходящая до панического страха, без видимых причин, а лишь на основании непроверенных, иногда умышленно распускаемых провокационных слухов». А про настрої тих, кого «втихомирили», у той самий час писали: «На настроении крестьян сказывались амурские события: крестьянство ждало «что-то» и задерживало уплату налога».
Чергова хвиля розправи над повстанцями була у травні – знищували тих, хто повернувся з Китаю, повіривши брехливій «амністії». Всього у ході розстрілів повстанців було закатовано не менше тисячі козаків і селян – явно не адекватне покарання за повстання проти надмірного гніту податків, у ході якого загинуло близько 60 партпрацівників і червоноармійців. Сучасною православною церквою Росії канонізований як новомученик розстріляний за підозрою в участі у Зазейському повстанні священик Михайло Новгородов. Під час масового розстрілу повстанців більшовиками, він впав до ями, поранений у плече. Допоміг вибратися з ями іншому пораненому, 17-річному хлопчині, який зумів утекти і пізніше розповів про те, що сталося, односельцям. А сам священик вибратися з ями не встиг – привезли наступну партію на розстріл, після чого засипали землею і вбитих, і поранених…
А що ж сталося із нашими земляками, братами Корженевськими? Після придушення повстання усі вони встигли перетнути китайський кордон. Павла Корженевського арештували у 1933 році, коли він тихцем перевідував родину. Разом з дружиною і сімома дітьми його відправили на спецпоселення в Іркутську область. Подальша доля невідома. Гната Коржевського у тому ж 33-у теж арештували, але згодом випустили на волю. У нього з дружиною було п’ятеро дітей. Микиту Корженевського у жовтні 1938-го розстріляли «за підготовку збройного повстання проти радвлади». Головнокомандувач «Амурської армії» Микола Корженевський, командуючи загоном під час чергового рейду на радянську територію, загинув у 1925 році. Його «права рука», Каленик Корженевський, з кінця 20-х років до середини 30-х був начальником жандармського управління у «нелегально-російському» Харбіні. Після окупації Манчжурії Японією існувала версія про те, що він емігрував до Австралії. Дітей і дружину (Пелагея, до речі – родом зі Скородистика сучасної Чорнобаївщини) забрати з собою він не зміг – сім’я повернулася у батьківські місця й оселилася у Золотоноші. Син Каленика, Костянтин Корженевський залишився у станиці Миколаївській і поплатився за це – арештований у січні 1934-го, отримав 5 років концтабору. У Другу світову він загинув на фронті. Ще жорстокіше НКВС вчинила з трьома іншими синами Каленика. Всіх їх з однаковим формулюванням «за антирадянську агітацію» арештували в 1938 році: Олексій отримав 10 років таборів, а Афанасія та Федора розстріляли. Ще одного сина Каленика, Володимира Корженевського призвав на фронт Золотоніський райвійськкомат – з України, куди він виїхав після Зазейського повстання разом з матір’ю. У серпневих боях 1941-го підводний човен з червонофлотцем Корженевським на борту пропав у глибинах Балтійського моря… А Тимофій Каленикович Корженевський ще у 1970-х роках проживав у Золотоноші, так само, як і його брат Олексій. Подальша доля золотоніської родини Корженевських нам не відома…
До речі, у вищеперерахованих братів-повстанців Корженевських були ще й брат Пилип та сестра Федосія. Федосія померла у 20-х, невдовзі після того, як арештували її чоловіка, Афанасія Кривченка, псаломника Благовіщенського кафедрального собору станиці Миколаївської. А батька восьми дітей, фронтовика, ветерана Особливої сотні Амурського полку Пилипа Корженевського ще в 1922 році арештували чекісти за «контрреволюційну діяльність» і дали 5 років тюрми. Забігаючи наперед, скажемо: вже після «відсидки», у січні 1933 року його арештували повторно і засудили до страти. Та разом з групою інших арештантів Пилипові вдалося втекти з тюрми. Розшук не дав ніяких результатів – зрештою, постановою УНКВС по Амурській області розшукові заходи було припинено…
У мороці буремних часів щезали не тільки люди. Не уціліло і рідне село Корженевських – Решітки, яке за останнім адмінподілом належало до Канівського району сучасної Черкащини. Півстоліття тому село взагалі щезло з карт: його поглинули води рукотворного Кременчуцького водосховища. Відселені до сусідніх Ліплявого і Озерища, решітчани зберегли переказ про те, звідки походить назва їхнього рідного села. Кажуть, село було багатим, а на вікнах і дверях усіх хат були різьблені, пофарбовані у різні кольори решітки. Можливо, й зараз десь на похмурому дні водосховища виглядає з-під мулу як часточка Атлантиди нашої історії решітка віконця хати вільнолюбних Корженевських…
Автор висловлює щиру вдячність за допомогу у підготовці публікаці та надання фоотоілюстрацій нащадкам повстанців, які проживають у російському Благовіщенську: внукові Микити Корженевського – Олександрові Корженевському і внучці Миколи Корженевського – Анастасії Корженевській; а також – сільському голові канівського Ліплявого Василеві Нероді. До речі, його попередником на посаді був Микола Якович… Корженевський, якого, на жаль, вже немає серед живих, тож встановити, ким він доводився братам-повстанцям, покищо не вдалося.
Микола Корженевський, 30.09.1916 року. На звороті світлини – підпис майбутнього головнокомандувача Амурської армії українською мовою: «Шлю вам для вспомину рідної нації. Як зараз я бачу: наш сад, рідна хата, і двір, і комори стоять… Там верби високі, мов пишні дівчата, заквітчані гарно в барвінок хрещатий – качаючись тихо, в городі стоять…»
Це фото, зроблене 20 січня 1916 року Тимофій Корженевський надіслав дружині з фронту. Через декілька місяців старший урядник 1-ї сотні Першого Амурського козацького полку загине в Карпатах у бою проти німців…
Світлана КРАВЕЦЬ
