Майбутній ” Батько українського театру ” – Михайло Старицький – народився 14 грудня 1840 р., у селі Кліщинці Золотоніського повіту на Полтавщині, (нині Чорнобаївський район, Черкаської області).
Рід Старицьких документально походить від полтавського протопопа Луки (XVII ст.). Більш віддалені гілки губляться в давнині, але, за родинними переказами, “сягають до Рюриковичів”.
Батько, Петро Іванович, відставний ротмістр, помер, коли хлопчикові було вісім років.
Виховували маленького Михайла мати Анастасія Захарівна та бабуня Єлизавета. В маєтку дядька по матері Олександра Захаровича Лисенка була чудова бібліотека, та й сам він був людиною широко освіченою і обдарованою. Олександр Захарович був одружений із простою селянкою, кохався в козацькій старовині, прекрасно грав на бандурі, знав багато дум і старовинних пісень. Він не тільки дав Михайлові початкову освіту, а й виховав у хлопчика любов до народу, інтерес до його історії та народної творчості.
Мати померла, коли хлопчикові було 12 років. Приїхавши до свого опікуна, Віталія Романовича Лисенка, Михайло вперше познайомився зі своїм десятирічним троюрідним братом Миколою Лисенком. Відтоді їхнє життєве і творче побратимство тривало до смерті Старицького і принесло українській культурі чимало визначних творів і мистецьких здобутків.
Вчився Михайло Старицький із 1851 р. в Полтавській гімназії, у 1859 р. вступив до Харківського університету на фізико-математичний, згодом — на юридичний факультет. У 1860 p., після студентських заворушень, Старицький і Лисенко терміново переводяться до Київського університету, де потрапляють у коло прогресивного українського й польського студентства, що складало так звану “Київську (Стару) громаду”. Відбувається знайомство Старицького з Михайлом Драгомановим та його сестрою Ольгою, Петром Косачем, Володимиром Антоновичем, Павлом Житецьким, із Тадеєм Рильським, Борисом Познанським та багатьма іншими, чиє самовіддане служіння національній ідеї визначили політичний і культурний розвиток України у другій половині XIX — на початку XX ст.
Студентські збори й мітинги, робота в недільних школах і бібліотеках, участь у театральних, етнографічних, хорових гуртках поглинали час і енергію Старицького. Великий вплив на нього, як, власне, й на ціле покоління, мав Михайло Драгоманов.
З університетських часів Драгоманови, М. Старицький, М. Лисенко, П. Косач живуть якщо не разом, то в близькому сусідстві.
Напровесні 1861-го Старицький, виїхавши на Полтавщину, вступає у володіння батьковою спадщиною і одружується з молодшою сестрою Лисенка — Софією Віталіївною. До Києва він повертається лише у 1864 р. Його глибоко вражає “безнадійна зневіра”, яку він застає в громадському житті.
Скінчивши навчання в університеті у 1865 p., Старицький купує невеличкий маєток на Поділлі — Карпівку, куди переїздить із родиною в 1868 р.
На деякий час його поглинає ідилія сімейного життя: чарівна кохана дружина (якій було на час їхнього одруження лише 14 років), народження дітей, упорядкування маєтків, зосереджена літературна праця.
У 1871 р. Старицький знову повертається до Києва й захоплено віддається літературній та громадсько-культурницькій діяльності, робить перші перекладацькі спроби, публікує перші власні вірші (під псевдонімом Гетьманець) у львівських виданнях “Правда” і “Нива”. Повернення Миколи Лисенка після навчання в Лейпцизькій консерваторії та загальне пожвавлення громадського життя все ж змушують Старицького при найпершій нагоді повернутись до Києва.
Старицький бере активну участь у діяльності “Старої громади”, переважно у справах перекладу українською мовою творів європейської літератури. В цей час, незважаючи на цензурні заборони, у його перекладах виходять українською мовою “Казки Андерсена” (1873), “Байки Крилова” (1874), “Пісня про купця Калашникова” М. Лермонтова (1876). Результатом подорожі Старицького на Балкани стає видання “Сербські народні думи та пісні” (1876).
Разом із М. Лисенком та родиною Ліндфорсів він береться за організацію першого аматорського гуртка, силами якого було поставлено спочатку їхню першу оперету “Чорноморці”, а у 1874-му — оперету “Різдвяна ніч”, за мотивами повісті М. Гоголя, від прем’єри якої починається відлік історії українського театру, зокрема оперного. Гурток Старицького—Лисенка перетворюється на Товариство українських акторів, зусиллями якого було поставлено чимало п’єс, опер і оперет.
Тим часом Емським указом 1876 р. було підтверджено заборону перекладати і друкувати твори українською мовою, а також ставити українські п’єси. Заборонили й діяльність “громад”, що нібито сприяли поширенню сепаратистських поглядів. Почались переслідування керівників “Громади”. Змушений був емігрувати М. Драгоманов, під пильний нагляд потрапив Старицький.
Репресії викликають у відповідь бурхливий потік літературних і драматичних українських творів.
У 1876 p. Старицький перекладає Шекспірового “Гамлета”, у 1878-му ставить фрагменти з нього в домашній виставі і сам грає головну роль.
На початку 80-х років Старицький добивається відкриття літературно-художнього журналу. Вихід альманаху “Рада” (перше видання — у 1883 p., друге — 1884 р.), за висловом І. Франка, був “…мов перший весняний грім по довгих місяцях морозу, сльоти і занепаду”.
Зустріч у Києві на початку 80-х років Старицького та Лисенка з організаторами Єлисаветградського аматорського гуртка М. Кропивницьким та М. Садовським поклала початок першій українській професійній трупі під керівництвом Старицького. До неї ввійшли М. Заньковецька, М. Кропивницький, М. Садовський, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий та ін.
Розуміючи, що сцена — “могутній орудок до розвиття самопізнання народного”, Михайло Старицький, відмовившись від мрій про кар’єру артистичну, не лише свій талант режисера й театрального педагога та організаторську енергію віддає театральній справі, а й підпорядковує їй життя всієї родини. Продавши маєток у Карпівці, всі статки він віддає на театр: створює прекрасні декорації, костюми й реквізит, набирає досить великий хор і оркестр, поліпшує умови життя всіх працівників. Артистам щойно виниклого українського театру встановлено гонорари за розцінками імператорських труп.
Постійно дбає Старицький і про розширення та поглиблення репертуару, намагаючись ставити перш за все високохудожні п’єси. Значну частину репертуару складають твори самого Старицького, М. Кропивницького та І. Тобілевича. Музику до багатьох вистав пише М. Лисенко, він же працює з хором та оркестром, допомагає акторам вдосконалюватись у виконанні вокальних фрагментів ролей.
Київський генерал-губернатор заборонив трупі корифеїв (як незабаром почали їх називати) виступати на підпорядкованій йому території, тобто в Київській, Волинській, Подільській, Полтавській та Чернігівській губерніях. Та молодий український театр дуже швидко набуває величезної популярності не лише в Україні, а і в Росії, Молдавії, Криму, Польщі — скрізь, куди виїжджає на гастролі.
Незабаром трупа розділилася на два колективи, один із яких очолив М. Кропивницький, а другий — переважно молодь — Старицький.
Вдумливий і вимогливий режисер, він скоро створив колектив, про який голосно заговорила російська періодична преса. Восени 1876 р. актори з тріумфом гастролювали в Москві, а на початку наступного року — в Петербурзі, далі — у Варшаві, Мінську, Вільнюсі, Астрахані, Тифлісі. Про Старицького-режисера писав рецензент газети “Минский листок” (1883): “Народний театр — справа надзвичайно важка, і багато людей на ній провалилось. Потрібно було знати народне життя такою мірою, щоб на сцені показувати його у правдивому, а не у спотвореному вигляді. Михайло Петрович правильно розумів, як треба показувати життя. Сам він не грав, але постановка кожної нової п’єси в нього завжди була чудово відшліфована — все це наслідок саме його старання й турбот”.
В останні роки життя він керує драматичним гуртком Київського літературно-артистичного товариства, продовжує літературну, видавничу діяльність.
У 1903 р. Старицький почав готувати видання альманаху “Нова рада”, але вже не зміг цей задум завершити.
Життя його обірвалося 27 квітня 1904 р. Він похований у Києві на Байковому кладовищі.
Микола Лисенко, прощаючись із побратимом, сказав: “Хоч ти тілом мертвий, так заслуги твої невмирущі. Те діло, якому ти чесно служив, росте, і ти немало втішився б, коли б побачив, як несла тебе на своїх раменах оця молодь, що віддала шану твоїм думкам і твоїй праці і що понесе і в життя віру в те діло, якому служив і віддав сили й ти, брате Михайле”.
У доробку Михайла Старицького — поетичні твори, роман-хроніка “Богдан Хмельницький”, історичні романи “Руїна”, “Останні орли”, “Розбійник Кармалюк”, повісті, оповідання, понад 200 перекладів із російської та європейських літератур. Вершиною його творчості є твори для театру: це лібретто опер М. Лисенка “Різдвяна ніч”, “Утоплена”, “Чорноморці”, “Тарас Бульба”; інсценізації “За двома зайцями” — на сюжет маловідомої п’єси І. Нечуя-Левицького “На Кожум’яках”, “Зимовий вечір” — за оповіданням Е. Ожешко, “Циганка Аза” — за повістю Ю. Крашевського “Хатина за селом” та ін.; оригінальні п’єси “Не судилось”, “У темряві”, “Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці”, “Богдан Хмельницький”, “Маруся Богуславка”, “Оборона Буші”, “Остання ніч”, “Талан” (перша п’єса про українських акторів) та інші, які становлять золотий фонд національної драматургії.
Окрім самого Михайла Петровича відомими діячами української культури стали троє із п’ятьох його дітей та його онуки. Це актриса, режисер, перший професор театральної справи на Україні — Марія Михайлівна Старицька (1865—1930), видатна письменниця і громадська діячка Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська (1868—1941) та дитяча письменниця Оксана Михайлівна Стешенко (1875—1942), дружина визначного українського громадського діяча й літератора Івана Матвійовича Стешенка.
Дочка Людмили Михайлівни та видатного вченого-гістолога О. Черняхівського Вероніка (1900—1938) — прекрасна поетеса — загинула в катівні НКВС. На засланні закінчилося життя Ярослава Стешенка (1904—1939) — знаного українського бібліографа. Остання з роду Старицьких — Ірина Іванівна Стешенко (1898—1987) — актриса театру “Березіль”, відома перекладачка, публіцистка й нескорена українська патріотка, попри всі бурі, що переслідували родину Старицьких, зберегла унікальний багатотисячний родинний архів і подарувала його Україні.
