13 грудня 1963 року передчасно пішов з життя поет -”шістдесятник” Василь Симоненко. Вшануємо пам’ять видатного українського поета.
Чесний і чистий, він нагадує велику рибу, яка радісно вискочила з води, вхопила свіжого повітря, сп’яніла від кисню свободи, затріпотіла на березі довіри і затихла…
- Народився він 1935 року в невеличкому селі Біївці Лубенського району на Полтавщині в сім’ї колгоспників. Іще зовсім малим був Василь, як батько покинув сім’ю, тому й писав поет:
- В мене була лиш мати,
- Та був іще сивий дід, —
Нікому не мовив «тату» - І вірив, що так і слід.
Дитинство припало на тяжкі повоєнні роки, велику роль у вихованні хлопчика відіграли дідусь та бабуся, любов до яких проніс поет через усе життя. У новелі «Дума про діда» є такі слова: «Безсмертячко моє кирпате, — шепотів дід, коли я засинав під музику його слів. То були дуже гарні слова, бо поганих дід не говорив мені»
У повоєнних українських селах сусіди були як родичі. Переживши спільне горе, допомагали одне одному збудувати нову хату, ділились останньою жменькою борошна, дрібком солі, сірниками. Допомагали по господарству та, як тоді говорили, «погледіть дитину». Однією з таких сусідок була маленька, худенька, нічим не примітна баба Онися. Ця згорьована жінка втратила на фронті чоловіка, трьох синів-солдатів, тож Василь був для неї як син. Коли виріс, за її людське страждання й велике материнство, в дяку за все, що вона зробила для нього, написав вірш:
У баби Онисі було три сини.
У баби Онисі синів нема.
На кожній її волосині
морозом тріщить зима.
Я горя на світі застав багато.
Страшнішого горя нема,
ніж те, коли старість мати
в домівці стрічає сама.
Біївчани розповідають, як сільські учні прибігли до неї з газетою, де були Василеві вірші і його фотознімок. Почула баба Онися вірша про себе — розплакалась над газетою й довго цілувала Василів портрет, а трохи заспокоївшись, тихо сказала: «Спасибі тобі, Васю, що уважив стару Онисю».
Ти знаєш, що ти – людина.
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої – одні.
Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди -
Добрі, ласкаві й злі.
Хоча змалечку не жив у розкоші, звик переборювати скруту й нестатки, та у восьмому класі його спіткало велике горе: помер дід Федір. Цій людині він присвятив кілька поезій і новелу. Непоправне горе змусило його написати вірш «Дід помер»:
От і все. Поховали сварезного діда,
закопали навіки у землю святу.
Він тепер вже не встане
і ранком не піде
із косою під гору круту.
І не стане мантачкою тишу будити,
задивлятися в небо, як гаснуть зірки.
Лиш росою по нім буде плакати жито
і пливтимуть над ним непомітно віки.
Каштановий Київ, інститут, друзі, вірші…
Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
І орди завойовників-заброд!
Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!
У справжнього поета вірші сучасні завжди…
МОНАРХИ
Диктатори, королі, імператори,
Мліючи в димі хвальби,
Роззявляли пащі, мов кратери,
І гукали:
– Ми – символ доби.
– Хто не з нами, той против Бога.
– Хто не з нами, той проти всіх.
І сипались лаври убогі
До куцих кривавих ніг.
Нікчемна, продажна челядь,
Банда кривляк для втіх,
Щоб мати що повечерять,
Годувала холуйством їх.
Ідоли обслинені, обціловані
Ішли величаві в своїй ході.
А поруч вставали некороновані
Корифеї і справжні вожді.
Вставали Коперники і Джорджоне,
Шевченко підводив могутнє чоло,
І біля вічного їхнього трону
Лакузи жодного не було.
Бо щире, високе небо
Не підмалюєш квачем,
Бо величі справжній не треба
Спиратись на плечі нікчем.
Як тут не згадати ідолів сьогодення. ( Україна завжди боліла в його серці )
Диких орд незлічені навали
Розтрощили пращури мої,
Щоб несла ти гордо і зухвало
Груди недоторкані свої.
Щоб горіли маками долоні,
Щоб гуло моє серцебиття,
Щоб в твоєму соромливім лоні
Визрівало завтрашнє життя.
—————
…Рідко, нене, згадують про тебе,
Дні занадто куці та малі,
Ще не всі чорти живуть на небі,
Ходить їх до біса на землі.
Бачиш, з ними щогодини б’юся,
Чуєш – битви споконвічний грюк!
Як же я без друзів обійдуся,
Без лобів їх, без очей і рук?
Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова…
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
Ради тебе перли в душу сію,
Ради тебе мислю і творю…
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю.
Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать обращи – все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено.
Так і сталось…1962 року В.Симоненко разом з А.Горською та Л.Танюком виявили місця поховання розстріляних НКВД на Лук’янівському та Васильківському цвинтарях, в Биківні, про що й було зроблено заяву до міської ради. Після цього його було декілька разів жорстоко побито, унаслідок чого помер від швидкоплинної хвороби нирок.
І хоч що б там базікали компартійні адвокати брежнєвщини, смерть поета Симоненка аж ніяк не була випадковою. Як засвідчили подальші суспільні події, подібним способом, були «знешкоджені» журналіст Євген Шинкарук, художниця Алла Горська, композитор Володимир Івасюк…
Іван БОГУН
