7 грудня 2011 р. у Києві у Національному музеї Тараса Шевченка відбулася презентація нової книги Романа Коваля “Тиха війна Рената Польового”.
Ренат Польовий – колимський в’язень, видатний інженер-винахідник, меценат, краєзнавець, учасник хору “Гомін”, чоловічого хору “Чумаки” та ансамблю “Радосинь”, член Українського культурологічного клубу, Української гельсінкської спілки, Української республіканської партії, Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України”, Історичного клубу “Холодний Яр”, автор книг “Кубанська Україна”, “Кобзарі в моєму житті” та “Моя боротьба (спомини)”.
Презентація відбувалася в залі, де експонувалася виставка, присвячена 170-літтю написанню Тарасом Шевченком поеми “Гайдамаки”. Співорганізатором її став Історичний клуб “Холодний Яр”, який представив свою колекцію раритетів, що стосуються Гайдамаччини ХХ століття.
Хоч презентація почалася о 17.00, коли багато ще хто був на роботі, зал не зміг вмістити бажаючих потрапити на неї. Багато хто мусив ловити слова з коридору та холу. Вели презентацію письменники Василь Портяк і Роман Коваль.
Розпочав вечір кобзар Тарас Силенко, який потужно виконав пісню на слова Тараса Шевченка “Посіяли гайдамаки” (музика Віктора Захарченка). За ним виступив режисер Сергій Марченко, який на початку 1980-х років здійснив з Ренатом Петровичем три краєзнавчих мандрівки Україною. Про них він і розповів присутнім, зокрема про переслідування владою за фотографування церков.
Потім промовляв Леопольд Ященко, а хор “Гомін” виконав три пісні – “Коли відходять побратими”, історичну козацьку “Ой з літа, з неділі” та пісню УПА “Подай, дівчино, руку на прощання”.
Розповідали про життя Рената Польового Олександр Фисун та Владислав Іщенко, учасники колядницької ватаги “Зореносці”, що разом з Ренатом та Миколою Польовими колядували у Києві на початку 1980-х років. Олександр Фисун про Рената Польового, зокрема сказав: “У ньому збереглася наша прадавня народна культура співу – не форсоване, а делікатне, душевне музикування, неначе джерельний – омитий ранковою росою – сердечний звук-бриніння. Як у мінорній тональності мелодія на віолончелі. Маючи добрий музичний слух і естетичний смак, Ренат Петрович був надійним осердям у співі, прикладом. Коли він з різних причин залишив нашу ватагу “Зореносці”, у співі нашого колективу вже не було тої злагодженої чіткості, як було за його участі”.
Бандурист Валерій Левандовський оповів про останню поїздку з Ренатом Польовим на його батьківщину – в села Комісарівку та Лозуватку, що в П’ятихатському районі Дніпропетровської області. Заспівав він і пісні, що лунали в тій прощальній подорожі до рідних джерел.
До слова була запрошена і гомінчанка Ніна Шапошникова. “Уперше прийшовши на репетицію хору “Гомін”, – призналася вона, – я одразу звернула на нього увагу – більше ні в кого не було такої лагідної усмішки з-під козацьких вусів, таких сяючих, усміхнених очей. Дуже скоро ми зрозуміли, що нам поталанило втягти до свого гурту неймовірно неординарну людину, культурну, доброзичливу, з комп’ютерною пам’яттю. Це була ходяча енциклопедія українознавства. В серці кожного з нас залишився образ сивого кремезного козака з молодими, усміхненими, сяючими очима”.
Ренат Польовий увійшов в історію України як найґрунтовніший дослідник Кубанської України. І дружину собі знайшов Ренат Петрович у станиці Охтанизівській. Нею стала кубанська козачка Віра Денисенко. Спеціально для неї кобзар Тарас Силенко заспівав старовинну народну пісню “Тече Кубань”.
Виступила й поетеса Ольга Страшенко. “Запам’ятала його, – сказала вона, – сивочолого, поставного, вродливого козака. У народі кажуть: кращі представники українства носять у собі як спадок душі минулих наших героїв. Душа кого з попередників вселилася в Рената Польового? Максима Залізняка чи Байди-Вишневецького?”
Лідер гурту “Тінь Сонця” Сергій Василюк проспівав свою нову пісню – про повстанців Холодного Яру, а Неля Франчук заспівала колискову “Ой люлі-люлі” на слова Тараса Шевченка, а потім разом з Грицем Лук’яненком – пісню на слова Оксани Пахловської “Я усміхнусь тобі” (музика Нелі Франчук).
Прочитав вірш поет і скульптор Михайло Горловий, онук повстанця отамана Зеленого. На знак подяки він подарував Романові Ковалю погруддя прекрасне отамана Зеленого.
У залі була присутні Тамара Здоровецька, дочка козака 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР Олексія Здоровецького; Ніна Цвєткова, онучка Федора Петриченка – начальника кулеметної команди Дніпровської повстанської дивізії отамана Зеленого та Людмила Славіна, племінниця сотника Армії УНР Дмитра Котка, організатора співочих хорів козаків та старшин Армії УНР. Вшанував пам’ять Рената Польового і Микола Білорус, онук члена Центральної Ради Саватія Березняка. Була й онучка великого Олександра Корнієвського, бандуриста і бандурного майстра, Марія Корнієвська з родиною. Приїхав з Богуслава і Петро Гогуля, директор Богуславського краєзнавчого музею.
На презентацію прийшли письменники, художники, мистецтвознавці, журналісти, серед них Віктор Рог, Костянтин Дикань та Станіслав Бондаренко, скульптори Остап Найда і Петро Лантух, композитор Валерій Тетерятник, бард Володимир Гонський, дослідник повстанського руху В’ячеслав Василенко, краєзнавці Аріадна Дарибогова, Владислав Карпенко та Людмила Стогнота, гомінчани Микола Сніжинський, Михайло Гуць, Людмила Заковоротня, Віра Глушко та багато інших творців української культури.
Вечір пройшов на великому духовному піднесенні. Це було, за висловом Олександра Фисуна, “розкрилення українського духу”. Теплу родинну атмосферу творили і рідні Рената Польового – дружина Віра, дочка Віра, онук Дмитро та зять Василь, які доклали значних фінансових та інших зусиль, щоб це видання побачило світ.
Слід зазначити, що книга “Тиха війна Рената Польового” альбомного формату, в ній 1040 сторінок, вона багато ілюстрована (близько 700 фотографій та картин). Обкладинка тверда, повнокольорова, форзаци повнокольорові.
У грудні заплановано презентацію книгу в Ірпені, де жив Ренат Польовий, а 27 січня у Києві в Музеї Івана Гончара, – адже Ренат Польовий товаришував з Іваном Гончаром і допомагав йому творити цей осідок українського духу.
Нехай книга про світлу людину йде до світлих людей!
Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”
