Княжий скарб Святослава Хороброго

Дата: 25.04.2018
Автор:

Срібло-золото, схоронене на місці ймовірного поховання славетного князя, оберігало «закляття» трьох шабель, якими це все було пробито…

1 травня 1933 року, на другому році масового вбивання українців Голодомором, радянська влада зробила помпезну піар-акцію, яка стала «вишенькою на тортику» знищення українців як нації – в цей день, посвистуючи паровим гудком, пароплав «Софья Перовская», який до більшовицького перевороту називався «Бабушка», першим прошльопав над вже затопленими порогами Дніпра. Пороги ж ці, як відомо, були невід’ємною часткою славетної історії козацької Січі, що так і звалася – Запорізькою…

До тієї миті, поки пройшов той пароплав, від початку робіт по будівництву Дніпрогесу минуло 6 років. Стартували роботи з вибуху, який ущент розніс дніпровську скелю, яку називали «Любов» – і навколо червоного прапора, встромленого у рештки скелі, влаштували святкування фактично з приводу наруги над любов’ю нащадків козаків до рідного краю і його історії.

Підривів вибухівки і роботи ковшів бульдозерів більшовикам здавалося замало – у хід пустили пропагандистську боротьбу з «нерозуміючими політику партії» жителями більш аніж 50 сіл, які підлягали затопленню, та з мільйонами українців, які не сприймали знищення козацької історії. Зокрема, двоє відомих на той час радянських письменників, Бузько і Шкурупій  написали гучну «викривальну» статтю про те, що «облудлива романтика Запорозької Січі, романтика козацьких боїв та переходів ще змалку отруювала наш мозок». За іронією долі, обох співців більшовицької індустріалізації вже у 1937 році арештує і фізично знищить НКВД – за стандартним звинуваченням у «петлюрівщині та буржуазному націоналізмі». Можливо, слідчим не сподобалося і те, що хоча письменники наче й «ідєологічєскі правільно клєймілі позором» козацьку романтику, але мали необережність позитивно відгукнутися про кобзаря, спів якого чули в Каневі, де причалював їх пароплав під час подорожі Дніпром. А кобзар той був «насправді молодим, з хитрими блакитними очима – а під старого лише замаскований». І за виконання пісень підозріло не брав грошей, а тільки з тугою співав про козацьке минуле, – де Січ за порогами і сивий батько-Дніпро…

Були й ті, хто не просто зітхав-плакав над славетною часткою української історії, яка готувалася до знищення, а намагався щось урятувати – таку змогу мали археологи експедицій давнього знавця й цінителя Козаччини Дмитра Яворницького. Багато було знайдено і передано музеїв, та цілком очевидно, що набагато більше артефактів назавжди поглинули води Дніпра…

Найбільше пощастило групі молодого археолога Володимира Грінченка. Скарб, вік якому більше тисячі років, здається, «сам вийшов» назустріч пошуковцям. У давніх легендах розповідається, що місце скарбу ночами може світитися синім вогнем, а вдень може вигулькнути на поверхню, щоб «погрітися під сонечком». Влітку 1930 року археологи групи Грінченка звернули увагу на одинокий камінь-валун на височині вододілу, оточеній з різних боків Дніпром і балками Капустяна і Кічкаська. Місце це, в давні часи прозване «Вовчою глоткою», було поруч з пізніше затопленим порогом Вільним – власне на початку тієї частини, де починалася «порожиста» частина Дніпра – з  чисельними скелями, порогами й островами. Коли навколо каменя розпочали копати – на глибині всього 10-20 сантиметрів виявили ще багато великих каменів, викладених у формі практично ідеально-«циркульного» кола і зрештою… наткнулися на руків’я трьох палашів (напівмечів-напівшабель), якими була навхрест прохромлена купа бронзових, залізних, срібних і золотих речей. А згідно тих-таки давніх легенд, саме так «заклинався» скарб, щоб не дістався нікому раніше визначеного терміну. Схоже, 1930-й був саме тим часом: як попередження про наближення спочатку Голодомору, потім репресій з масовими розстрілами, і зрештою – Другої світової війни…

Скарб «вирізали» з грунту цілком і так, єдиним «коржем» поклавши у скриню з грубих дощок, транспортували вантажівкою під озброєною охороною до Дніпропетровська. І тільки там, у історично-археологічному музеї, науковці «особливої комісії» повільно, шар за шаром, предмет за предметом почали розбирати знахідку, ретельно описуючи кожен з предметів. Тільки золотих речей виявилося близько півтори тисячі одиниць. Втім, практично все було сильно пошкоджене полум’ям – ким би не були ті, хто заховав цей скарб, та складені речі в центрі кола з каміння, ще до того, як в них встромили палаші, були дуже понищені у вогні. Температура горіння була настільки сильною, що скарб буквально «плакав» сльозинками із срібла-золота – найтонші з дорогоцінний речей перегорали, падаючи краплями металу і застигаючи перед тим, як щезли під землею…

Знайдений скарб був суцільним "коржем" із оплавлених вогнем золотих, залізних, бронзових та срібних речей, прохромлених трьома палашами (із замальовок археологічної експедиції 1930 року)

Скурпульозна робота вчених допомогла виокремити з-поміж оплавлених, перетворених на злитки шматків металу фрагменти коштовних, орнаментованих вишуканими візерунками окладів кінської упряжі, зброї та одягу воїнів, а срібні круглі ґудзики-дзвоники навіть раптом відізвалися мелодійним передзвоном – після тисячолітнього перебування у підземному мороці…

Поруч з бойовими кинджалами й палашами, рештками сагайдаків для стріл і піхов холодної зброї були і декілька десятків кінських стремен (цікаво, що три пари з них були розподілені по одному стремену на саме навершя скарбу і по одному – під сам його низ), дорогоцінні візантійські церковні кадила, чаші, діскоси для літургії. Головними ж знахідками стали масивні (кілограмові) срібні навершя стягів (signum) військових когорт Візантії – трофеї того завойовника, хто судячи з усього, знайшов і сам у цьому місці загибель.

Одне навершя у формі лева, дуже пошкодив вогонь, інше ж, орла, уціліло повністю – неначе захистили його від полум’я вітри піднебесся, які овіювали його в боях і походах… Литий зі срібла орел з ретельно промальованими деталями мав на спині 12 шипів, а на грудях – хреста і різьблені літери «ПЕТРОУ» – як у візантійців звучало ім’я Петра. Лапою орел притис до землі гадюку, що підняла голову, намагаючись поцілити в орлине серце – відома алегорія боротьби сили і відваги з хитрістю і підступністю…

Срібне навершя стяга візантійської когорти - найцінніша із знахідок Кічкаського скарбу...

Забігаючи наперед, розкажемо: у 1939 році керівника експедиції Грінченка (на той час – директора Центрального історичного музею в Києві) за звинуваченням в участі у «антирадянській націоналістичній організації» засудили до 5 років таборів і ще 5 років заслання. Ще раніше схопили його найдієвішого помічника ще з часів Дніпрогесівської археологічної експедиції – заввідділом Трохима Теслю, родом з села Мошни на Черкащині. Тесля помер у таборі від туберкульозу, Грінченко ж повернувся в Україну лише 1947 року й помер у квітні наступного, 1948 року від серцевого нападу. І тільки 1950 року у збірці «Археологія» була опублікована його стаття про Кічкаський скарб…

А наступного, 1951 року в далекій Канаді вийшла друком брошура Михайла Міллера «Могила князя Святослава», присвячена тому ж скарбу. Як бачимо вже з назви, автор безапеляційно називав місце, де знайшли Кічкаський скарб, місцем поховання Святослава Хороброго. Міллер підкреслює: знахідку дають Х століттям, а князь Святослав, як відомо, загинув якраз 972 року. Поруч з узвишшям, де знайдено скарб, була Кічкаська переправа через Дніпро – тут, на перевозі, археологи знайшли багато древніх монет і 5 мечів так званого «варязького» типу. Схоже, печеніги підстерігали князя саме на цій переправі, де його дружинникам треба було зійти з кораблів, щоб перетягти їх через мілину. Серед предметів Кічкаського скарбу знайдено корабельні цвяхи, що може слугувати підтвердженням розповсюдженого в той час спалення воїнів у кораблі. Пізніше, у 1952 році в Дніпрі неподалік було знайдено рештки давніх кораблів, ніс одного з яких прикрашала фігура якогось чудовиська. Можливо, це було рештки Святославової флотилії. Зрештою, у 2011 році в цих місцях рибалка чудом підняв з 22-метрової глибини дорогоцінний меч, який практично із залізною впевненістю більшість вчених називають «мечем Святослава»…  Міллер був  археологом родом з донських німців. До війни випускник історико-філологічного факультету Московського університету працював археологом спочатку в Таганрозі, а потім на запрошення Дмитра Яворницького прийняв  участь у Дніпрогесівській експедиції. На береги Дніпра він знову повернувся вже в часі війни – у складі… німецької археологічної експедиції секретної, овіяної міфами гітлерівської окультної організації «Аненербе» («Спадщина предків»). Шукали сліди містичної країни давніх германців Рейдготаланд. Скандинавські саги розповідали про столицю цієї держави Данпарштадт (у перекладі – «місто на Дніпрі») і ліс Мюрквід, що означає «Чорний ліс» (пізніше це підтверджував і Геродот), а рештки лісу з такої назвою збереглися біля затоплених дніпровських порогів і до наших днів. Деталі того, що саме знайшла «Аненербе», так і залишилися в секреті…

Насправді, немає жодного прямого доказу того, де похований князь Святослав – поруч з Кічкаським скарбом були тільки одиничні знахідки людських кісток і досить масово – кінських. Можливо, щось могли б розповісти, але вже ніколи нічого не розкажуть робітники-грабарі, які максимально прискорювали роботи на місці знайденого скарбу, готуючи площадку під майбутній завод –

Міллер згадував, що грабарі ці були… з Черкас.

Три палаші, якими понад тисячу років тому пробили Кічкаський скарб, таки зберегли головну таємницю – того, кому він належав…

Андрій КРАВЕЦЬ, малюнок №1 – Ігоря ОЖИГАНОВА

Поделиться в соц. сетях

Share to LiveJournal
Share to Odnoklassniki

Tags: , ,



Напишіть відгук

Свіжий випуск

Газета 'Козацький край' номер 4 від квітень 2024

дружні сайти

ТМ “Еко-Ферма”

Музейно-етнографічний комплекс “Дикий Хутір”

Світовий Конґрес Українців

Млини України

Млини України

Туристична компанія “Від Краю – до Краю”

Від краю до краю

© 2011-‘2024’.Вільне Козацтво Холодного Яру