У музеї “Кобзаря” в Черкасах відкрилася унікальна виставка жіночих прикрас: від Київської Русі – до XVIII-XX століть

Дата: 05.03.2017
Автор:

 Переважно це дукачі. Прикраси, а їх на виставці представлено майже півтисячі одиниць, – частина колекції дослідника та збирача Юрія Коваленка. 77-річний черкащанин має найбільшу в Україні колекцію прикрас. Багато з того, що можна побачити на виставці, реконструйовано і відновлено Юрієм Коваленком за фрагментами і малюнками.

“Умовляла Юрія Григоровича кілька років, щоб сформувати цю колекцію експозиційно так, як вона представлена в нашому музеї, – розповідає директор закладу Ольга Шарапа. – Цій виставці треба подорожувати Україною, щоб люди милувалися і поверталися до цих прикрас. Вони несуть м’яку, жіночу енергетику”.

“Ця виставка є показовою, бо тут уперше представлено прикраси з усієї України – від Закарпаття до Слобожанщини. Фактично вся Україна досліджена в дукачах. Нашою метою було показати  первозданний вигляд прикрас”, – говорить Юрій Коваленко.

На виставці також можна побачити три стенди з жіночими прикрасами часів Київської Русі. А також багато фотографій (старовинних і копій, сучасних світлин) жінок у прикрасах.

Дукач (від назви західноєвропейської монети “дукат”) був святковою прикрасою українського жіноцтва. Дукачі носили на грудях під самою шиєю. Разом із коралями, ланцюжками з емаллю, сережками-калачиками, віночком зі стрічками дукач створював образ краси та гармонії.

Чому дукачі з “бантами” носили зазвичай на Лівобережжі Черкащини?

Дукачі бували з “бантами” і на підвісках. “Бантом” називали велику карбовану брошку, до якої безпосередньо або за допомогою ланцюжків кріпився власне дукач. У 18-19 ст. зображення на дукачах карбувалося окремо для кожного боку, а потім з’єднувалося докупи. У кінці 19-поч.20 ст. в якості дукачів почали використовуватися великі срібні монети, які оздоблювали “пружинкою” та плетеним шнурочком. “Бант” прикрашали скельцями, які імітували коштовне каміння, розетками з різнокольорового бісеру або частина намистин.

На думку дослідника Юрія Коваленка, дукачі з “бантами” носили в основному на Лівобережжі: “На лівому березі – нинішня Черкащина (Вереміївка, Іркліїв), Полтавщина – жило козацьке населення, тут були багаті козацькі села. У кожній родині були дукачі, адже ці прикраси полюбляла козацька старшина. Дукачі з бантами виглядали багатше і були прикрашені більше, аніж з підвісками”.

Цариця Катерина, серце і радянська символіка – на дукачах

Прикраси почалися з оберегів ще з первісних часів. Жінка була відповідальною за продовження роду і тому потребувала оберега, який би захищав її та майбутніх дітей від злих сил. Вірили, що дівчина, яка мала дукач із “бантом”, де були зображені квітка або серце, прикликала до себе щасливу долю й любов. Це не випадково, адже серед символів жіночого божества, Праматері, – Місяць, мушля, хрест, серце. “Тому не дивно, що на дукачах ми бачимо зображення цариці Катерини, Параскеви, Богоматері, символи серця та хреста як уособлення Праматері, жіночого начала й оберега”, – вважає краєзнавець Олександр Сомко. 

На дукачах 20-30 років ХХ ст. з Полтавщини можна зустріти зображення серпа й молота, п’ятикутної зірки. Юрій Коваленко пояснює це дуже просто – мода на дукачі залишалася, але час диктував свої правила. Через прикрасу, скажімо, з царем Миколою чи Богоматір’ю комсомолка могла “загриміти” далеко і надовго. Тому й замовляли сільським ювелірам дукачі з радянських монет.

Дукачі з символами України, тризубами, носили за радянської влади на західній Україні. “Ховали під сорочками, бо боялися переслідувань влади, – зауважує Юрій Коваленко. – Моя мрія – дістати в колекцію такий дукач, але все не вдається викупити”.

На Черкащині серед сільських ювелірів було багато жінок

“Сільське золотарство – забута галузь народного мистецтва. Золотарями називали сільських ювелірів. Це були хлібороби, які у вільний час виготовляли прикраси для односельців, талановитий золотар “обслуговував” три-чотири сусідні села. Цікаво, що серед золотарів було багато жінок, особливо на Черкащині. Відомими центрами такого мистецтва у нас були села Вереміївка, Лящівка, Загородище (нині – частина Ірклієва), – розповідає Олександр Сомко. – Сільське золотарство зникло у 40-і  роки ХХ століття. Донедавно земляки й не підозрювали, що в нас було таке мистецтво…”

www.ck.ridna.ua

Поделиться в соц. сетях

Share to LiveJournal
Share to Odnoklassniki

Tags: , ,



Напишіть відгук

Свіжий номер

Газета 'Козацький край' номер 4 від 14.04.2017

дружні сайти

ТМ “Еко-Ферма”

Музейно-етнографічний комплекс “Дикий Хутір”

Світовий Конґрес Українців

Млини України

Млини України

Туристична компанія “Від Краю – до Краю”

Від краю до краю

© 2011-‘2017’.Вільне Козацтво Холодного Яру