“Як би війну не назвали, то її суть не змінюється. Це російсько-українська війна. Це не громадянська війна. Ворог – Росія. Є противники – це ті, хто задурені Росією, яких називають сепаратисти чи ополченці. А є ворог – це Росія”.
Ці слова, сказані Надією Савченко після повернення з ворожої неволі додому, насправді вже давно популярні в середовищі тих, хто на сході держави воює проти окупантів і їхніх посібників.
Вірити ворогам – самих себе обдурювати. Ця істина давно підтверджена підлістю ворогів по відношенню до тієї ж Савченко, викраденої з України, вивезеної до Росії і за брехливим звинуваченням засудженої місцевим «судом» до 22 років в’язниці. Підлістю і підступність по відношенню до багатьох інших українських громадян, які незаконно утримуються в тюрмах Росії за надуманими «прєступлєнімі протів государства рассійского»…
Хто скаже, яким міжнародним правом може регламентуватися «робота» російських «судів», які поставили на конвеєр фабрикування кримінальних справ проти громадян України? Хто взявся виконувати місію злобивого жандарма, який взявся вирішувати, чи має право українець на українській землі боротися за волю України?!
У ці дні знову поніс тяжкі втрати батальйон «Айдар», у складі якого Надія Савченко (позивний «Куля») воювала на Донбасі. На Майдані в Києві 26 травня прощалися із загиблими «айдарівцями» – Миколою Кулібою ( позивний “Дядя Коля”) і Сергієм Баулою ( позивний “Ворон”). Обидва полягли в бою – хлопці кажуть, що замість кожного бійця «Айдара» лягло десятеро ворогів…
Чому прощались на Майдані? Та тому, що майже всі в «Айдар» йшли саме звідси – після Революції Гідності. До речі, «Ворон» вже практично мав на руках документи – скоро мав демобілізуватися
І так само, як на Майдані вони стояли за волю нації і самостійність держави – так і на Донбасі своїм ідеалам не зрадили…
«Айдар» мені близький, як жоден інший підрозділ не може бути близьким – коли влітку 2014-го під Георгіївкою я був в оточенні ворогів і сподіватися можна було лише на побратимів з «Айдару» – думав, що назви Лутугіно і Металіст вже ніколи не забуду. А слово Щастя набуло тоді для мене подвійного змісту – бо справді щастя, коли у місті Щастя на Луганщині, де стояв проти ворога батальйон, обходилося без загиблих і поранених…
У сучасному житті українця багато слів набувають іншого, подвійного значення. Найгірше усвідомлювати, що вже навіть діти запам’ятовують, що “град» – то не тільки опади з прогнозу погоди, а й смертельне залізо із військових зведень про втрати і бої…
За час, проведений «Кулею» за гратами російських тюрем все частіше вживали і її ім’я у подвійному значенні: Надія стала символом надії на перемогу, бо незламний дух її запалював патріотизм у тисячах інших сердець…
Надія повернулася в Україну. Віра у справедливість нашої війни за долю і майбутнє нації ніколи і не залишала патріотів. Любов до України і до її народу допомагає в тому.
Власне, маємо усе – Віру, Надію і Любов для того, щоб воювати до перемоги за Щастя – і цього разу я говорю не про луганське Щастя, а Щастя для всієї України…
Олег ОСТРОВСЬКИЙ, колонка головного редактора в газеті “Козацький край” №6(80) від 27.05.2016 р.
