Земля довкола сучасного Луганська – споконвіку козацька земля. Саме тут були козацькі зимівники славнозвісної Кальміуської паланки. І якщо зараз хтось пробує розповісти щось про «Новорассєю» – то це швидше нащадок тих, хто звик прислуговувати чужинцям від того часу, як біля сучасної Шипилівки Попаснянського райлону Луганщини була тимчасова столиця Золотої Орди Махмуд-хана– так звана Муаззам Урду …
Сотні років тому ординців було викинуто з цього краю, їхні назви практично щезли – натомість, у околицях Луганська і до сьогодні є Холодовий Яр, Суха Балка, Кривий Луг, Черкаській Брід - назви, від яких віє славою часів, коли ворог тремтів від однієї лиш згадки слова «козак»…
Ще в 1546 році російський воєвода Троєкуров заклопотано писав про цей край своєму царю в Москву: «Нынче на поле казаков много – и черкаських, и киевских…»
Архіви Запорозького Коша зберегли питомо українські прізвища полковників Кальміуської паланки: Чорний, Чуб, Порохня, Ус, Череда, Чалий… Назавжди залишилося в історії й ім’я простого козака з цих місць – Семена Вергуна, який 1688 року, попри надзвичайну небезпеку і дальній шлях зумів доправити на Запорозьку Січ від ще й досі страшного для московитів гетьмана Івана Мазепи листа і тисячу золотих червінців кошовому отаманові Григорію Сагайдачному. Селище у межах нинішнього Жовтневого району Луганська досі називається так само, як називався зимівник того козака – Вергуни.
Після антимосковського Булавінського повстання місцевих козаків та збройного виступу проти Москви козаків Мазепи царат постарався зробити усе можливе, щоб перетворити місцеве населення з вільних козаків на бидло, яке б вірило лише у московського царя і поклонялося йому за взірцем того, як колись поклонялися хану Золотої Орди. Та навіть через декілька століть по тому виявилося, що прагнення до волі вибити з нащадків козаків так і не вдалося…
З давнього роду козацьких старшин Луганщини був Євграф Ковалевський – директор Департаменту гірничих і соляних промислів цього краю у 1830-х роках. Власне, саме йому належить запровадження терміну «Донецький басейн» або ж «Донбас». Призначений першим міністром народної освіти в Російській імперії, українець Ковалевський у числі перших своїх кроків на посаді добився скасування цензурної заборони творів Тараса Шевченка, а потім сприяв його поширенню по всій Україні.
Професором Луганського університету ім. Шевченка був історик Сергій Грушевський, син священика з черкаської Чигиринщини, племінник і хрещений син Голови Центральної Ради УНР Михайла Грушевського, якого ще іноді називають «першим президентом незалежної України». У 1937 році професора з Луганська звинуватили в «українському буржуазному націоналізмі», зіслали на Соловки, а потім розстріляли в карельському урочищі Сандармох…
У сучасній історії Луганщини навіки залишаться імена тих, хто воював у складі батальйону «Айдар» і загинули, визволяючи цей край від проросійських сепаратистів.
30 червня, в останні години 10-денного офіційного перемир’я, яке сепаратисти постійно підло порушували, в результаті мінометного обстрілу загинув Черута Валентин родом з села Хрущівка Черкаської області. 2 липня воїна поховали у місті Золотоноша, де він мешкав. За вбитого сепаратистами українського бійця батальйон “Айдар” відповів потужною контратакою. Ось як про це було написано на сторінці батальйону у “Фейсбуці” (цитуємо мовою оригіналу): «Перемирие»…Он погиб в последние его часы…Плюнули на все. По данным, что принесли, согласовали работу с артиллеристами и расстреляли площадку с минометами и их расчетами. 12-15 нежизнеспособных тел у лугандонцев. Попутно разнесли российские БРДМ, два БТР и зенитную установку «Шилка». Мы высоко ценим жизнь каждого нашего бойца, но все равно кажется что мало, мало, мало…»
7 липня загинув командир підрозділу «Холодний Яр» Войцехівський Євген Вікторович зі Сміли Черкаської області (псевдонім «Чех») – під час збройного нападу бойовиків близько 5-ї години ранку на комендатуру міста Щастя біля Луганська.
16 серпня загинуло 4 «айдарівця». Кожен другий із загиблих того дня був з Черкащини. Дмитро Дібрівний з черкаської Сміли мав псевдо «Груша», бо був у 31-й сотні Майдану в найгарячішій його точці – на вулиці Грушевського. Іван Качур з Умані був хорошим мінометником і перед тим, як загинути у бою під Хрящуватим, підбив ворожого танка. Ілля Ідель з Червоної Слободи помер від тяжких поранень у госпіталі в Києві. Коли 2 вересня його хоронили у рідному селі, зібралося близько двох тисяч люду…
Ми виокремили лише черкащан, бо днями прозвучало, що із 22 загиблих на Сході жителів Черкащини кожен четвертий служив у “Айдарі”. Насправді ж у батальйоні воюють представники усієї України: кияни, вінничани, донеччани, харків’яни, дніпропетровці, запоріжці, луганчани… Тож батальйон у цьому краї – не чужий. Солдати «Айдару», серед яких дуже багато місцевих, крок за кроком визволяють від бандитів та іноземних зайд землю своїх предків-козаків, борючись за волю нації і цілісність держави.
До речі, знаєте, що означає назва луганської річки «Айдар», назву від якої взяв собі у український батальйон? Знаменитий «Толковый словарь живаго Великорускаго язика» Володимира Даля пише, що айдар — це «круглая казачья стрижка, под верховку, под чуб». Тим, хто мнить себе «вєлікароссом», знову не пощастило, бо Володимир Даль, який був другом Олександра Пушкіна і одним із основоположників сучасної літературної російської мови, мав дансько-німецьке походження, а переконання – справжнього українця. Любив збирати і популяризувати українські пісні і думи, та й сам написав чимало літературних творів, зокрема «Скарб», «Упир» та «Ваша воля, наша доля» – на українську тематику. Російський класик писав під промовистим літературним псевдонімом, за який у сучасній Росії його могли б запідозрити у тому, що він – на боці «кієвскай хунти» – свої твори Володимир Іванович Даль підписував як «Козак Луганський». Бо хоча і вчив московських неуків правильно писати і вимовляти слова «вєлікорусского язика», проте родом був з Луганська і почувався справжнім українським козаком…
Олександр БРАВАДА
