На славній Нікопольщині, матері п’яти січей Запорозьких, землі Великого Лугу, яку Бог нагородив правом сформувати Військо Запорозьке Низове і закласти перший камінь в підмурівок української державності, та в її столиці, місті Нікополі – першій гетьманській столиці, з якої гетьман Богдан-Зіновій Хмельницький повів своє військо на Жовту річку до своєї першої перемоги за українську державність, відспівала, відсалютувала, віддзвеніла Всеукраїнська патріотична акція «Січове козацтво – лицарський Орден України».
Ця акція ініційована козацьким благодійним фондом «Меморіал кошового Івана Сірка» проводиться на Нікопольщині вперше в рамках святкування Дня Героїв. Ідея і завдання патріотичної акції «Січове козацтво – лицарський Орден України» полягали в тому щоби започаткувати цей масштабний проект на Нікопольщині як щорічний Всеукраїнський захід, в рамках святкування Дня Героїв, на вшанування пам’яті запорозького козацтва – лицарів степу українського та їх послідовників у боротьбі за волю України імена яких зберегла Історія і Безіменних, що загинули в часи козацької доби, буремні роки більшовицького лихоліття та нацистсько-совєцької окупації, кому завдячуємо за Незалежну Державу Україну, збережену козацьку честь та надію на відродження Сили і Слави, а також утвердження у свідомості громадськості взірцево-позитивного образу запорозького козака-патріота України, захисника українського народу, поширення серед громадськості націоналістичної ідеології, плекання у підростаючого покоління героїчного духу і патріотичного світогляду, спортивно-фізичне вдосконалення учасників акції.
Влучно визначений і час її проведення, адже в травні – на початку червня ми вшановуємо пам’ять козаків – героїв, які віддали своє життя в переможних битвах національно-визвольної війни (1648 – 1652 рр.) на Жовтій річці і під Корсунем під проводом гетьмана Богдана-Зіновія Хмельницького, пам’ять гетьмана Якова Остряниці (Острянина) керівника козацько-селянського повстання проти Речі Посполитої, що загинув у 1641 році, січового козацтва Чортомлицької Запорозької Січі, яке загинуло смертю мучеників від рук московитів за наказом царя Петра І за підтримку гетьмана Івана Мазепи під Полтавою у 1709 році, пам’ять кошового отамана Костя Гордієнка, який помер у 1733 році, пам’ять гетьмана Пилипа Орлика, автора першої демократичної Конституції у тогочасній Європі, що помер у 1742 році в Яссах під Туреччиною, пам’ять козацтва і їх кошового Петра Калнишевського останньої запорозької Підпіленської (Нової) січі, яка була знищена російським військом у 1775 році за наказом цариці Катерини ІІ, пам’ять жертв Троїцького (Лапинського) народного повстання проти більшовицького окупаційного режиму в місті Нікополі у 1919 році, пам’ять Головного Отамана військ УНР Симона Петлюри, вбитого в Парижі у 1926 році пострілом більшовицького агента, пам’ять підступно вбитого в 1938 році в Роттердамі полковника Армії УНР Євгена Коновальця, засновника УВО і ОУН у 1929 році де його було обрано головою проводу, пам’ять Кирила Осьмака, політичного і державного діяча, президента Української Головної Визвольної Ради, вбитого енкаведистами в 1960 році у Володимирській тюрмі.
До проведення акції були залучені делегації від українських патріотичних козацьких товариств, громадських патріотичних організацій, політичних партій України, які стоять на засадах національного державотворення, а також окремі національно-свідомі громадяни – патріоти, небайдужі до відродження української національної спадщини. Положення про акцію і програму її проведення було розроблено кошовою старшиною козацького благодійного фонду «Меморіал кошового отамана Івана Дмитровича Сірка».
8 червня о 9:00 в Нікополі біля храму Івана Дамаскіна (що на Лапинці), почалася поминальна панахида, в якій прийняли участь представники політичної партії ВО «Свобода» міста Орджонікідзе, ВО «Батьківщина» міста Нікополя патріотично налаштовані козацькі товариства міст Нікополя, Дніпропетровська, Орджонікідзе, Кривого Рогу і Жовтих Вод, депутати Нікопольської міської ради Д.Осика, А. Доброродній, О.Разін, О.Кириченко, О. Гришин, О.Присміцький, О. Антонова, мешканці-патріоти міста Нікополя і Нікопольського району. Біля храму Івана Дамаскіна запанувала тиша, тільки чутно, як тріпочуться прапори ВО «Свобода», чорно-малинові прапори УПА, козацькі прапори. «Вічная пам’ять жертвам Троїцького народного повстання, які загинули від рук більшовицького окупаційного режиму» – звучать голоси священників Нікопольського благочиння УПЦ КП. Вони урочисто окроплюють свяченою водою попередньо встановлений патріотами величний хрест в пам’ять про загиблих 94 роки тому героїв повстання.
А в цей час, коли вся увага міліції була привернута до поминальної панахиди біля храму Івана Дамаскіна, патріотами-Нікопольцями в центрі парку Перемоги дуже оперативно і злагоджено була встановлена і забетонована кількатонна гранітна брила з написом:
Героям
Антибільшовицького Троїцького
Повстання 1919 року
ВІЧНА СЛАВА
Все було зроблено миттєво і професійно. І тільки потім прибіг якийсь захеканий клерк з Нікопольської міської адміністрації і синіючи від злоби та бризкаючи слиною верещав: « Пачіму бєз разрєшєнія?! Кто пазволіл?!»
А тим часом до центру міського парку Перемоги від храму Івана Дамаскіна організовано наближалась процесія на чолі з духовенством Нікопольського благочиння УПЦ КП. Лунають веселі козацькі і повстанські пісні. Вітер хвилює чорно-малинові прапори УПА, козацькі прапори, прапори ВО «Свобода» і ВО «Батьківщина». Бачу багато молодих, усміхнених облич.
Всі учасники поминальної панахиди разом із священиками півколом обступають величний гранітний монумент. Є багато бажаючих, які фотографуються біля нього на згадку. Все більше і більше людей надходить до парку Перемоги і приєднуються до учасників мітингу.
Згідно з програмою акції об 11:00 біля величного монументу в центрі парку розпочався мітинг, присвячений 94-й річниці Троїцького народного повстання і його героям відомим і Безіменним, які загинули в бою від рук більшовицьких карателів-чекістів та їх найманців китайців і угорців з карального інтернаціонального полку при надійній підтримці броне потяга «товариш Ленін». Ось така справжня історія, яка замовчувалася до наших днів.
Було багато виступів. Мені запам’ятався один, це був палкий виступ голови партійної організації ВО «Свобода» з міста Орджонікідзе Станіслава Каширного: «Троїцьке народне повстання проти більшовицького окупантського режиму було одним із багатьох народних повстань, які були потоплені в крові більшовиками у 1919 році. А попереду ще будуть три голодомори, постійний жорстокий терор, насильства і розстріли цвіту української інтелігенції, українського духовенства, підступні вбивства наших національних героїв Миколи Міхновського, Симона Петлюри, Євгена Коновальця, Степана Бандери і багатьох-багатьох інших, Україну обплутає ненависна українцям комуно-фашистська ідеологія в умовах фактично закритого гулагівського простору, і ще мільйони і мільйони Безіменних героїв окроплять українську землю своєю кров’ю.
Той що? Може щось змінилося сьогодні, майже через сто років, як церковні дзвони Нікополя закликали своїх вірних, громаду міста до народного повстання? Може ми чомусь навчилися? Нічого не змінилося, і нічому ми не навчилися. А лисий сатана – ідеолог голодоморів в Україні, ніби прокляття нависає над нашими містами і глузує з нас нерозумних. Плюньте тому в вічі хто намагатиметься вас переконати, що це ніби наша історія, і з нею треба змиритися, якою б вона не була. Тож ніяка це не наша історія, а ворожа ідеологічна брехня окупанта, яка нав’язувалась українцям насильно протягом багатьох десятиліть…»
На закінчення виступив ветеран збройних сил України, член партії ВО «Свобода» полковник Валентин Романов. Він виголосив резолюцію мітингу, яка буде направлена в міську і району Нікопольську адміністрацію. Основні вимоги резолюції такі:
на виконання Указу Президента України, демонтувати пам’ятники – символи тоталітарного минулого на території міста Нікополя та Нікопольського району;
перейменувати вулиці міста Нікополя і сіл Нікопольського району, що як знущання над пам’яттю мільйонів жертв більшовицького лихоліття до теперішнього часу носять імена катів українського народу;
щорічно на початку червня на належному рівні вшановувати пам’ять мешканців міста Нікополя та сіл Нікопольського району, які загинули під час придушення більшовицьким окупаційним режимом Троїцького (Лапинського) народного повстання у 1919 році;
поставити на баланс одного з комунальних підприємств пам’ятний знак на вшанування пам’яті жертв Троїцького (Лапинського) антибільшовицького народного повстання, встановлений учасниками мітингу на території парку Перемоги міста Нікополя 08.06.2013р.
Резолюція була прийнята учасниками мітингу одноголосно.
На цьому мітинг закінчився, а попереду нас чекали ще багато урочистостей, вражень, зустрічей з друзями-однодумцями з різних міст України. Всеукраїнська патріотична акція «Січове козацтво – лицарський Орден України» продовжувалась і згідно програми, осідлавши своїх «залізних коней» мчимо на козацьку урочисту раду до поховання славетного кошового Чортомлицької запорозької січі Івана Сірка.
Біля меморіалу нас вже чекають козаки «Інгульської паланки Війська Запорозького Низового» з міста Кривого Рогу на чолі з Валерієм Боцманенком своїм славним отаманом, якого я ще здалеку пізнав по його розкішних вусах, козаків «Протовчанської паланки Війська Запорозького Низового» веде отаман Анатолій Ламза, «Кодацька паланка Війська Запорозького Низового» представлена Верхнєдніпровською, Старосамарською, Кодацькою сотнями. Серед них бачу обличча моїх друзів: Олександра Коваля, Сергія Іванченка, Миколу Шапу. А ось до нас вже приєднались козаки товариства «Затопська Січ», деякі з них навіть взяли своїх дружин, дітей та онуків. Навкруги жарти, вітання друзів. Серед «затопців» бачу лише одного заклопотаного козака – це їх обозний Валерій Орлов, професіонал своєї справи, який дивиться на все це військо, чухає свою потилицю і міркує скільки борщу і кулішу йому потрібно зварити, щоб всіх вчасно нагодувати і жодний козак не залишився голодним. У нього цього разу в помічниках троє його маленьких онуків і гора здоровезних казанів на автопричепі. «Пугу – пугу». «Козак з Лугу». «Базавлук – саламаха та тузлук» – линуть звідусіль традиційні вітання – паролі низового козацтва. В мене відчуття, що зібралася справжня козацька самодостатня і організована сім’я, перевірена на багатьох відповідальних акціях, яка не здригалася перед численними провокаціями і не «прогиналась» перед можновладцями.
Ще зовсім недавно, в складі цього ж шановного козацького товариства, я зі своїм джурою Орликом, вшановували світлої пам’яті повстанців Холодного Яру на Черкащині. Мій джура зараз теж зі мною. Він добрий помічник в козацьких справах і мій надійний поводир у нетрях Інтернету.
А тим часом до меморіалу ще і ще приїздять небайдужі люди. Бачу свого давнього товариша з міста Жовті Води Петра Мілька, який представляє громадську організацію «Жовтоводський курінь Війська Запорозького Низового». Мені приємно бачити серед присутніх учасників акції і мого однодумця, Сергія Карнозу, голову ДОО ПП Українська Платформа «Собор». З цією людиною я завжди зустрічаюсь на всих патріотичних акціях це і марш на честь 70-річчя УПА в Києві 14.10.2012 року, Холодний Яр 20-21 квітня 2013 року, це і «Вставай Україна» в Києві 19 травня 2013 року, і на багатьох інших заходах.
Духовенство Нікопольського благочиння УПЦ КП теж приймає участь у козацьких урочистостях. Це наші козацькі капелани, які завжди супроводжують козаків і освячують всі їх патріотичні заходи
Лунає команда голови козацького благодійного фонду «Меморіал кошового отамана Івана Сірка» Владислава Ладигіна і всі присутні оточують півколом місце поховання славетного кошового Чортомлицької Запорозької Січі. Запанувала тиша. Лунають урочисті козацькі промови на вшанування пам’яті січового козацтва – лицарського Ордену України та їх послідовників у боротьбі за волю України, імена яких зберегла Історія і Безіменних, що загинули в часи козацької доби, буремні часи більшовицького лихоліття та нацистсько-совєцької окупації. «Вічная пам’ять героям, що загинули за Незалежну Українську Державу» – звучать слова поминальної молитви.
Після закінчення молитовного вшанування пам’яті героїв і покладання квітів до могили славетного отамана Івана Сірка, збирається козацьке коло, на якому козаки обиратимуть собі наказного отамана – «батька», його слово буде законом для кожного хто приймає участь у подальшому поході. «Мандика, Мандика наказним!», «Боцманенко наш отаман!», «Оберемо Чубатого», реве козацька братія. «Чубатий» і «Клешня» – так по дружньому в козацькому середовищі прозвали Влада Ладигіна постійного голову козацького благодійного фонду «Меморіал кошового отамана Івана Сірка». Більше голосів за Віталія Мандика, який за звичаєм тричі відмовляється, але вибір козацького товариства – це закон. Наказний оголошує подальшу програму, козаки сідлають своїх «залізних коней», а попереду нас чекає село Покровське.
Прощай славний отамане, кошовий Іван Сірко, пам’ять про тебе житиме вічно! Прощай, легендарна Січ Чортомлицька! Прощай річка Чортомлик, до зустрічі на початку серпня! На пам’ять приходять слова із вірша «Дорогою стріли» Бориса Мозолевського:
Чортомлик – курган і річка,
Що створили нашу славу.
Тут рубали персів скіфи,
Потім тут гуляла Січ.
І гуляла, й знов рубала
Ворогів – не на забаву!-
На добро своїм онукам,
На добро, – у тім – то й річ…
На добро… А що ж онуки –
Пом’янули, вшанували?
Хоч якийсь там копійчаний встановили може знак?
Чи не так! Не ті ми люди!
Що змогли, та й сплюндрували, –
Ані пам’яті, ні сліду,
Ні прикмет вже, ні ознак.
Наш шлях пролягає до останньої запорозької Підпіленської (Нової) Січі, яка лежить на дні рукотворного Каховського водосховища біля мальовничого козацького села Покровське.
Зупиняємось біля цвинтаря історичного козацького села Капулівки. Стало традицією обов’язково зупинятись і відвідувати поховання Леоніда Федоровича Бурди, нашого козацького вчителя, історика і дослідника слави козацької, засновника і першого голову козацького благодійного фонду «Меморіал кошового отамана Івана Сірка». В житті він був освіченою, інтелігентною і виваженою людиною. Це був справжній український патріот, який більшу частину свого життя присвятив вивченню і відродженню історичної спадщини запорозького козацтва.
Якось при нашій зустрічі він запитав мене: «Пане Станіславе, як на вашу думку, чому перед затопленням Великого Лугу Запорозького не було намальовано жодного його пейзажу, не була досліджена жодна січ. Але ж було що малювати і досліджувати. За словами Д. Яворницького і Я.Новицького Великий Луг Запорозький це був справжній рай на землі?» І сам відповів: «Оспівувати красу природи України, вивчати і досліджувати її історію, було вкрай небезпечно, це сприймалося радянською владою як прояв українського буржуазного націоналізму.» І дійсно в час варварського нищення Великого Лугу ще лунала в Карпатських лісах весела пісня «Ах! лента за лентою – набої подавай, Вкраїнський повстанче, в бою не відступай!» Ще була свіжа пам’ять про героїв УПА – послідовників січового козацтва. І боялись червоні покручі не тільки цієї пісні, а і краси української природи, яка їм нагадувала про легендарних, незкоренних лицарів степу запорозького. А тому все українське національне рубалось під корінь.
Молитовно ушанувавши пам’ять нашого вчителя Леоніда Федоровича Бурди, їдемо далі і зупиняємось вже в центрі села Покровське. По команді наказного отамана все козацьке товариство, представники громадських організацій і всі інші учасники патріотичної акції шикуються в колону і декілька разів урочисто проходять з прапорами і піснями центром села. Лунають вітання:
«Слава Україні!»
«Героям слава!»
«Слава Нації!»
«Смерть ворогам!»
Організована колона по команді наказного отамана зупиняється біля двох гранітних пілонів в центрі села біля сільської ради. На пілонах висічені слова: «На цій місцевості знаходилась Нова Запорозька Січ 1734-1775рр. яка відіграла прогресивну роль в історії Українського народу, народів Європи» і «Тут в Запорізькій Новій Січі з 1762 по 1775рр. був кошовим отаманом Петро Іванович Калнишевський 1690-1803рр., який після ліквідації Січі був заарештований і ув’язнений в Соловецький монастир де і помер у 1803р.»
Розпочалися урочистості на вшанування пам’яті козаків-січовиків і їх кошового Петра Калнишевського-Багатостраждального останньої запорозької Підпіленської (Нової) Січі зруйнованої за наказом російської хвойди-цариці Катерини ІІ.
У 2008 році Помісний Собор Української Православної Церкви Київського Патріархату у зв’язку з 1020-літтям Хрещення Київської Русі-України благословив приєднати праведного Петра Багатостраждального до лику святих, а день його вшанування визначити 14 жовтня на свято Покрови Пресвятої Богородиці, день Українського козацтва і день заснування Української Повстанської Армії, і це свідчить про те, що боротьба січового козацтва і їх послідовників вояків УПА за волю українського народу є свята справа.
Зверніть увагу на лик Петра Багатостраждального зображений на іконі – ви побачите, що він одною рукою тримає хрест, а інша рука лежить на руків’ї козацької шаблі. Він її не вийняв, не пролив братньої крові, а за це «брати» закували його в кайдани і кинули до Соловецького каземату, де він і просидів 25 років та помер у віці 112 років.
Дехто намагається і зараз осудити його за нерішучість, але мабуть в тому і полягала його хоробрість і рішучість, знаючи що сталося з козаками Чортомлицької січі, він свідомо не вийняв шаблі, а використав останній шанс і врятував еліту козацьку. Страждаючи ж 25 років у ямі Соловецькій, він ще раз довів істину старої приказки – «Не вір москалеві як псові». Пам’ятаймо це завжди.
Урочисті заходи завершились пострілами з козацьких гармат. Аго-го-гов! Січ Підпіленська запорозька багатостраждальна, ми їдемо на зустріч з тобою! Моторизована козацька колона організовано вирушає до місця свого таборування. Вже так з року в рік ведеться, що козацьке товариство при проведенні своїх заходів в Покровському, завжди таборується в мальовничому дубовому гаї на березі Каховського водосховища. Швидко ставимо намети, збираємо сухе гілля для багаття. Ось вже потяглися перші пахучі димки. Біля наметів «затопців» горять декілька багать, над кожним на тринозі висить казан неймовірного розміру, димлять два здоровезних самовари і над всим цим чаклує-деригує козак Убийкачка. В його «оркестрі» грають всі, навіть наказний і той чистить картоплю. У наметовому таборі веселе пожвавлення всі в очікуванні «вечірнього обіду». Навкруги біля наметів безліч розстелених на траві барвистих килимків із стравами. Від того розмаїття рябіє в очах. І все це вариться, печеться, смажиться, чиститься, шинкується, нарізається, змішується, викладається, намащується, наливається, але зразу ж і виливається на землю під безжальним, безкомпромісним поглядом наказного осавула Славка Гармаша. Осавульська служба під його керівництвом завжди на найвищому рівні. Територія наметового табору вільна від вживання алкоголю, лайки. Мова спілкування – українська. Спілкування доброзичливі і дружні. Це – закон.
Смачно повечерявши всим, що Бог послав «затопці» приступають до надзвичайно важливої частини нашого патріотичного заходу – виготовлення великого поминального зеленого вінка зі свічками, який козацьке товариство кожного року шанобливо опускає в води Дніпра, як данину пам’яті про славне Військо Запорозьке Низове.
Спочатку виготовляється каркас у вигляді кола із дубових, або вербових гілок діаметром один метр. Середина кола розкріплюється хрестом теж із гілок. По колу вінок квітчається дубовими гілочками із листям. В нижній частині вінка, по колу, рівномірно підв’язуються пусті пластикові пляшки, які надійно утримуватимуть вінок на плаву. Зверху на вінок кріпиться багато свічок. Свічки мають бути такими, щоб могли горіти довгий час. І ось вінок вже виготовлено. Козаки шанобливо несуть його до берега Дніпра, де вже зібралися всі учасники патріотичної акції. Тріпочуться козацькі прапори. Лунають урочисті промови отаманів. Наказний отаман дає наказ спустити вінок на воду. Бабахнув гарматний салют. Зелений вінок-острівець із палаючими свічками козаки бережно покладають на хвилі Дніпра-Славути і вплав супроводжують його все далі і далі від берега в південному напрямку, в тому напрямку, де колись була остання запорозька січ. Провівши його до течії, хлопці повертають до берега, на якому все товариство в абсолютній урочистій тиші завороженими поглядами проводжають зелений вінок, пломеніючий диво-острівець, ніби часточку свого серця в пам’ять про останню, веселу, героїчну і багатостраждальну Запорозьку Січ.
Як і кожного року стається диво. Зелений пломеніючий вінок-острівець, погойдуючись на хвилях Дніпра, допливає до того місця, де була затоплена сільська церква і зупиняється, ніби якась магічна сила утримує його на цьому місці всю ніч. А на ранок вінок зникає. Складається враження, що
десь там «нагорі» наші щирі вшанувальні молитви почуті. Від отриманих вражень, ще довго велись жваві розмови в таборі. Стемніло. Товариство об’єдналось навколо загального багаття, двох здоровезних самоварів «затопців» і почало співати народних, козацьких і повстанських пісень. Лунали вірші. Я вперше відкрив для себе прекрасні вірші нашого земляка Михайла Пронченка. Не вірші, а перли, западають в душу. А пісні, що то були за пісні! Особливо у виконанні козаків «Кодацької паланки» Петра Соловейка і Олександра Коваля. Ви не повірите, це співали справжні артисти. Я був приємно вражений. Табір гомонів до ранку. Кількість випитих самоварів чаю годі вже було й рахувати.
А зранку – фізичні вправи, водні процедури і вишкіл для молоді з батогом і шаблею. Майстер-клас дають Влад Ладигін і Сергій Іванченко. Серйозна зброя, цей козацький батіг, особливо, якщо він в досвідченій, тренованій руці Чубатого. Проти нього шансів майже ніяких…
А на закінчення нашої програми, делеговані представники від козацьких товариств, громадських організацій і всі інші небайдужі громадяни, приїхали до пам’ятника «Козацький Хрест», що на в’їзді в місто Орджонікідзе і сфотографувалися на згадку.
Все це бачив на власні очі і розповів вам без прикрас Сірий Стах разом зі своїм вірним джурою Орликом.
Червень 2013р. Нікопольщина
