Свято Свободи у Києві 19 березня 1917 року — грандіозна 100-тисячна маніфестація патріотичних сил на підтримку Української революції у березні 1917 року, яскрава демонстрація піднесення українського національно-визвольного руху, яка засвідчила його масовий характер та устремління патріотичного українства до національного самовизначення. До Помаранчевої революції 2004 року Свято Свободи вважалося найбільшою і наймасовішою демонстрацією в історії України.
Щойно розпочавшись під впливом революційних процесів кінця лютого у Росії, Українська революція вже з початку березня 1917 року не була обмежена постановкою лише культурно-просвітніх завдань. Останні безперечно займали надзвичайно важливе місце у діяльності організованого українства: з них, передусім з відновлення української мови, починалося українське відродження. Однак революція відкрила можливості для постановки на порядок денний значно ширших завдань. Її провідники не забарилися — відразу висунули лозунг підтримки демократичного ладу, підготовки до Всеросійських установчих зборів, на яких мали намір домогтися автономії України у складі федеративної Росії.
У тому, що український рух відразу вийшов на політичний обшир особливу роль відіграв Михайло Грушевський, що 13 березня 1917 року повернувся до Києва із заслання. Дмитро Дорошенко згодом згадував:
«З його поверненням український рух у Києві зразу відчув досвідчену й авторитетну руку свого керівника. Ніхто в цей час не підходив більше для ролі національного вождя, як Грушевський, ніхто навіть і рівнятися не міг із ним щодо загально признаного авторитету й тої поваги, якою оточувало його все українське громадянство. »
Вже у перших своїх статтях Грушевський ясно поставив перед українським народом завдання, які постали перед ним з вибухом революції. Він рішуче і категорично заявив, що «українські постуляти й домагання мусять зразу бути поставлені в усій їх широті».
Першими найпомітнішими віхами в історії Української революції стали маніфестації українців у перші тижні після повалення самодержавства, серед них — особливо масштабні демонстрації у Петрограді і Києві.
Маніфестація 19 березня 1917 року стала важливою подією тогочасного українського життя і продемонструвала небайдужість суспільства до політичних процесів, що розпочалися в Україні з початком революції, відіграла колосальну роль в самоусвідомленні українськими колами власних сил, а також у переоцінці російськими колами сили, організованості українського визвольного руху. Дехто навіть схилявся до певного перебільшення значення проведених демонстрацій, мітингів, зборів, вважаючи, що вони викликали справжній переполох у колах російської демократії.
Подіям у Києві передувала українська маніфестація у Петербурзі 12 березня 1917 року на честь шевченківського свята і російської революції під гаслом «Нехай живе вільна Україна у вільній Росії». Вона зібрала близько 25-30 тисяч учасників: українських студентів, робітників і вояків. Своєрідною репетицією Свята Свободи стала також участь українців у «Дні свята революції», що пройшов 16 березня 1917 року на вулицях Києва.
План маніфестації 19 березня 1917 року у Києві був розроблений Дмитром Антоновичем та декілька разів заслуховувався на засіданні Української Центральної Ради. Напередодні, 18 березня 1917 року його надрукувала у вечірньому випуску київська газета «Последние новости». Рубрикою «Сьогодні у Києві українська маніфестація» відкрилося і перше число газети «Вісті з Центральної Ради» від 19 березня 1917 року.
Планом проведення Свята Свободи передбачалися такі заходи:
Панахида по Шевченку біля Володимирського собору;
Урочиста хода Хрещатиком до будівлі Київської міської думи;
Всенародне віче на Софіївському майдані;
Молебен за мучеників Шевченка і Хмельницького;
Урочисті виступи політиків (від армії виступав Міхновський, від селянства — Стасюк)
Обов’язки з керівництва та відповідальність за проведення політичної акції Центральною Радою були покладені на генерала Ходоровича (від Київського військового округу), комісара Оберучева (представник Тимчасового Уряду Росії) та Михайла Грушевського (як представника Центральної Ради).
З самого рання 19 березня 1917 року площа біля Володимирського собору, яка була визначена збірним пунктом учасників маніфестації, не могла вмістити всіх бажаючих. Учасники процесії заполонили увесь Бібіковський бульвар (нині бульвар Шевченка), вулицю Володимирську біля університету. Участь у маніфестації взяли близько 100 тисяч осіб — українці-вояки (назагал, участь у мітингу взяли 30 тис. військових), робітники, студенти, учні гімназій, діти з притулків, службовці, члени українських товариств. У якості учасників були задіяні 14 військових оркестрів, 5 хорів. Як згадував пізніше Михайло Грушевський, «весь Київ, можна сказати, виступив: одні в процесіях, інші на них дивитись».
Колони маніфестантів були прикрашені численними жовто-блакитними прапорами, транспарантами. Особливою окрасою стали близько 300 хоругв з національними символами, зображеннями Шевченка, архістратига Михаїлатощо. Особливо піднесений настрій витав над колонами українських козаків. У їх авангарді на коні гарцював акторМикола Садовський у козацькому вбранні.
Колони пройшли по вулиці Володимирській, далі Фундуклеївською (тепер Богдана Хмельницького) на Хрещатик, до будинку Київської міської думи, на балконі якого зібралися представники нової вищої міської влади — президія Виконавчого Комітету Ради об’єднаних громадських організацій, командування КВО, адміністрація Міської думи. У їх промовах звучав вияв громадської поваги до української маніфестації. До слова був запрошений і голова Центральної Ради Михайло Грушевський, якого молодь на руках занесла на балкон. Авторитетний лідер українського руху закликав під прапорами і портретом Шевченка присягтись боротися за здобуття автономії України. Учасник маніфестації Дмитро Дорошенко писав, що натовп на колінах прийняв цю присягу.
По Михайлівській вулиці, обігнувши Думу, маніфестанти піднялися до Софійської площі, де відбулося Українське віче. Відтоді Софійський майдан в роки Української революції став місцем урочистих зібрань з нагоди проголошень Універсалів, декларацій та інших державних актів. На імпровізованих трибунах із складених у сажені дров виступили лідери українського руху Микола Міхновський, Микола Стасюк, Сергій Веселовський, Михайло Єреміїв. До слова знову був запрошений голова Центральної Ради Михайло Грушевський. На віче були прийняті розроблені Центральною Радою резолюції про скликання Установчих зборів для вирішення справи автономії України, про доручення Центральній Раді порозумітися з Тимчасовим урядом тощо. Серед народної маси було близько 10 транспарантів з гаслами «Хай живе самостійна Україна з гетьманом на чолі», але вони загубилися серед 300, які вимагали автономії України.
Маніфестація 19 березня мала значний успіх, виявила високий потенціал українського національно-визвольного руху, на який змусила звернути увагу і російську революційну демократію. Через два дні після 19 березня Міська дума включила до складу депутатів Михайла Грушевського та Івана Стешенка. Голова Центральної Ради назвав день проведення маніфестації найяснішим, найрадіснішим днем свого і українського життя взагалі. У своїх спогадах він констатував:
«Мета маніфестації 19 березня була осягнена: вона виявила наглядно й імпозантно, що українство — се не фікція в головах гуртка романтиків чи маніяків-інтелігентів, а жива сила, яка має силу над масами, їх рушає й підіймає».
Подібних за кількістю учасників маніфестацій Київ, до 19 березня 1917 року, не бачив, а в історичній науці до Помаранчевої революції 2004 року, Свято Свободи вважалося найбільшою і наймасовішою демонстрацією в історії України.
