Кримчанин Іван Липа і одесит Юрій Липа: батько й син, які життя поклали на вівтар боротьби за волю України

Дата: 24.02.2013
Автор:

Іван Липа народився у кримській Керчі 24 лютого 1865 року

Їм обом — і батькові, й сину — судилося народитися на Причорномор’ї, а завершити свою земну путь у Галичині. І саме там пустити своє коріння — тепер у Львові живуть онуки і правнуки цих славетних одеситів: Івана Липи й Юрія Липи.
Іван Львович Липа народився 24 лютого 1865 року в Керчі, там проминула його юність. Згодом — медичний факультет Харківського університету. Саме в студентські роки І.Липа разом з трьома однодумцями здійснює поїздку до Канева (сучасна Черкащина – ред.), на могилу Кобзаря — там і осінила їх ідея створити політичний нелегальний гурток «Братерство тарасівців». Статут організації, в якому, зокрема, зазначено, що «ми повинні віддати усі свої сили на те, щоб визволити свою націю з того гніту, в якому вона зараз перебуває…», написав Іван Липа.
Ідеали «тарасівців» імпонували багатьом відомим українським діячам, серед яких були Б.Грінченко й М.Коцюбинський, М.Вороний і В.Самійленко, М.Міхновський і М.Кононенко та багато інших. Відтак з’явилися осередки цього гуртка у Полтаві, Чернігові, Києві, Одесі та інших містах. Діяльність «Братерства» впала в око поліції, і багатьох його членів заарештували. Найдовше пробув у в’язниці Іван Липа — 13 місяців. «Я скінчив середню й вищу школу, — часто повторював він, — але найвищу освіту дістав у тюрмі».
Звісно, крамольного студента відрахували з Харківського університету, і свою освіту він завершував у Казані.

Відтак починається довгий і невлаштований період лікарської діяльності Івана Липи, аж поки в 1900 році доля не приводить його на Одещину. Саме з цим благодатним краєм пов’язане все найкраще й найвагоміше, що мало місце в його житті. Тут він знайшов сімейний затишок, тут активно розгорнув свою професійну, громадську й творчу діяльність.
Практикуючи як «лікар для бідних», він продовжує активно займатися видавничою та громадською роботою. Лекції у «Просвіті», редагування альманаху «Багаття», в якому побачили світ твори Б.Грінченка, О.Кобилянської, Панаса Мирного, Дніпрової Чайки, О.Кандиби, поетів-модерністів, зокрема, Миколи Вороного, популяризація творів молодих талановитих авторів, робота у видавничому гуртку «Одеська літературна спілка», в «Українському клубі» і товаристві «Українська хата», участь у виданні літературно-мистецьких журналів «Основа», «Степ», тижневика «Українське слово» — ось деякі напрямки невтомної щоденної праці, якою він переймається після лікарської роботи. Його гостинний дім по вул. Юріївській, 13 (тепер вулиця Єфимова) стає осередком культурницького руху Південної України. Сюди часто навідуються його друзі та однодумці: Гнат Хоткевич, Григорій Чупринка, Володимир Самійленко, Осип Маковей та інші відомі громадські діячі та письменники. До Івана Липи приїздить «за благословенням» на видання своєї першої збірки «З журбою радість обнялася» тепер уже добре знаний поет Олександр Олесь. Тут часто буває Микола Вороний, який присвятить своєму побратимові Івану Липі поему «Євшан-зілля».
Разом із сином Юрієм у 1917 році Іван Липа засновує видавництво «Народний стяг», яке було єдиним на той час українським видавництвом в Одесі і за неповних два роки видало низку цікавих творів, зокрема, книжки «Табори полонених українців» О.Скоропис-Йолтуховського, «Приказки про москалів і німців» Степана Руданського, «Контрасти» та «Малюнок життя» Ілька Гаврилюка, серію казок Івана Липи «Казки про волю». У цьому ж видавництві побачило світ і кілька брошур Юрія Липи: «Союз визволення України (історія і діяльність)», «Гетьман Іван Мазепа», «Носіть свої відзнаки», «Королівство Київське по проекту Бісмарка».

В Одесі розквітає письменницький талант і самого Івана Липи — він починає писати художні твори, ще будучи студентом. Іван Липа зазначав: «…література — це та ниточка, що зв’язує одиницю з цілим народом. Коли впродовж літ народ читає своїх письменників, він виробляє одностайні, однозначні ідеали. Складає Націю».
У 1913 році письменник друкує повість «Острови Самотності» — один з найкращих своїх творів, який він присвятив коханій дружині Марії, жінці, з якою він 1904 року в Одесі взяв шлюб і котра стала йому не лише вірною й люблячою дружиною, а й замінила синові рідну матір, яка трагічно пішла з життя, коли Юрко був ще дитиною.
Окрему сторінку творчості І.Липи, як власне й української літератури, займають його «Тринадцять притч» — унікальних космонологічних казок, які він сам називав казками-поемами. Ці вишукані лаконічні філософські притчі відкривають читачеві нового митця -мислителя-естета, який шукає й знаходить образ Нової Людини, що діє в пору соціальних катаклізмів і революційних зрушень.
А такими соціальними потрясіннями стали події лютого-березня
1917-го, коли захиталися основи Російської імперії. Івана Липу обирають комісаром, членом керівничого комітету Одеси, лікарським інспектором міста, невдовзі призначають завідувачем управління культури міністерства народної освіти в уряді УНР, очолюваному одеситом Володимиром Чехівським.
Згодом, в уряді у вигнанні його призначають міністром віросповідань, він братиме активну участь у розробці першого проекту Конституції України (Львів, 1920 р.). А тим часом разом з міністром освіти уряду УНР Іваном Огієнком розробляє програму унезалежнення УПЦ, працює над створенням Українського патріархату та скликанням першого собору ієрархів Української церкви.

Політичні обставини змушують Івана Липу разом з сином 1 січня 1919 року покинути Одесу. Тоді думалося ненадовго, а виявилося — назавжди.

Доля Івана Липи-вигнанця пожене його нелегкими емігрантськими шляхами. Кам’янець-Подільський, Львів і Тарнів, де український уряд в екзилі продовжуватиме свою діяльність, а лікар Іван Липа виконуватиме й свої професійні обов’язки.
Згодом він отримує дозвіл на лікарську практику й оселяється у містечку Винники, що поруч зі Львовом. Лікарює, продовжує активно творчо працювати. Тут він пише новели «Кара» та «Утома», твори вишукані, виткані, як писав його син, «ніби блакитним цвітом».
Трохи більше двох років прожив Іван Липа у Винниках. Але думками завжди був з близькими і рідними людьми, з якими розлучила доля, — дружиною Марією, що залишилася в Одесі, і сином Юрієм — студентом медичного факультету Познанського університету, з якими підтримував постійний зв’язок через листування.
13 жовтня 1923 року після хвороби Івана Липи не стало…
Родина Лип сповна відчула на собі ту страшну трагедію, коли поразка українських визвольних змагань 1917-1920 років розривала сім’ї, розкидала їх по світах. Не дочекавшись сина й онука, невдовзі, 1921 року, помре мати Івана Львовича — Анна Липа. Залишиться самотньою дружина, серце якої розривалося від болю за чоловіка й сина, які були так далеко від неї… Марія Липа переживе Івана Львовича на 12 років і закінчить своє земне буття в Одеській лікарні 1935 року, захворівши на менінгіт.
…На Винниківському цвинтарі, неподалік Стрілецької могили, споруджено пам’ятник Іванові Липі, що його в 1937 році встановив люблячий син Юрій, якому батько залишив духовний заповіт — йти по життю, чесно виконуючи і професійний обов’язок, і тримаючи в серці невгасиму віру в майбутнє незалежної держави — України.

Одесит Юрій Липа

Юрій Липа виконав батьків заповіт. Він став добрим лікарем, знаним політичним діячем, відомим поетом «празької школи», до кінця своїх днів залишився палким українським патріотом.
В Одесі, де Юрій народився 5 травня 1900 року, він здобув освіту у гімназії № 4, відтак став студентом правничого факультету Новоросійського університету. У свої 17 років Юрій вступає до лав створеної полковником Іваном Луценком та підполковником Всеволодом Змієнком, до речі, одеситами, Гайдамацької дивізії, бере участь у бойових діях на вулицях Одеси, захищаючи місто від наступу більшовицьких військ, організовує першу студентську сотню, яка активно допомагає військам Директорії.
У 1918 році Юрій Липа — заступник командира одеської «Січі» В.Яніва, який стане згодом героєм однойменної новели збірки «Нотатник». Відтак продовжує навчання на правничому факультеті Кам’янець-Подільського університету, займається письменницькою та редакційною діяльністю — редагує часопис «Нова думка». Згодом переїздить до Станіславова (нині Івано-Франківськ), а потім — у містечко Тарнів. Там разом з батьком він засновує літературне об’єднання «Сонцесвіт», бере активну участь у Союзі Української Молоді, починає співпрацювати з Дмитром Донцовим у його «Літературно-науковому віснику».
У 1923 році Юрій вступає на медичний факультет Познанського університету, закінчивши його 1929 року докторантом.
Та захоплюється не лише медициною. Саме тоді він активно починає займатися політичною діяльністю, зокрема розбудовою підпільної корпорації «Чорноморе».
Як перспективного медика його посилають на стажування до Лондона, але за активну політичну діяльність, зокрема, за публічні заходи протесту проти утисків галичан у Польщі, його висилають з Великобританії.
Окрім високого авторитету медика, Юрій має ще й широке визнання як поет. Його перша поетична збірка «Світлість» (1925 р.) побачила світ у Каліші. Це був той час, коли народжувався феномен «празької поетичної школи» чи «празької групи». До неї, як відомо, входили колишні вояки армії УНР О.Стефанович і Ю.Дараган, Л.Мосендз і Є.Маланюк, Галя Мазуренко і молодше покоління поетів — Н.Лівицька-Холодна, О.Ольжич, О.Теліга, О.Лятуринська, І.Ірлявський, А.Гарасевич та інші. Активно співпрацював з ними і Юрій Липа, виявивши хист оригінального й самобутнього поета, творчість якого не залишиться поза увагою його сучасників. Так, Донцов вважав Юрія Липу «одним із найбільших поетів-«вісниківців», а Маланюк — «творцем романтичного стилю сучасної української літератури». На думку Олега Ольжича, Юрій Липа у поетичній творчості «найповніше висловив українську духовну сучасність».
1931 року у Варшаві побачила світ друга поетична збірка Юрія Липи «Суворість», у 1938-му була опублікована третя — «Вірую». Цього ж року Юрій Липа знаходить сімейне щастя, одружившись з художницею Галиною Захарясієвич. Невдовзі у них народилися дві донечки — Іванна й Марта.

Не забував Юрій Липа й рідної Одеси. У першій поетичній збірці опублікований цикл поезій «Міста». І серед поетичних образів Кам’янця-Подільського, Львова, Полтави, Києва постає і красуня Одеса. Поет поєднує історичні реалії з повсякденністю, створюючи колоритний портрет міста:

П’ють елеватори, задихаючись, зерна,
Що Південь злотогрудий дарував.
Ревуть гудки, японський пароплав
Коло норвезького спинив брунатні
стерна.

О місто-паво, міліонная таверно,
У сонці Бог тебе, мов килим, розіслав, -
Впивайся винами, коріннями потрав,
Лови чужую річ, що дивна і майстерна,

Та вічно над тобою погляд верхівців,
Що із Гетьманщини, із крови, пімсти й
горя
Принесли гіркости завзятої порив,
І край червоних скель, стріляючи в
простор ‘я,
Ясу складали обрію, що сив,
А коні бочились розгніваного моря.

Образ рідного міста відтворить Ю.Липа і в прозі, зокрема в збірках новел «Нотатник», написаних ним в 1936-1937 роках.
Незважаючи на широке визнання як поета й прозаїка, а також оригінального перекладача творів французької та німецької поезії,
Ю. Липа свідомо полишає літературну діяльність, цілком віддаючись політиці. А політиком, на думку багатьох, Юрій був блискучим. Це яскраво засвідчує, зокрема, і його публіцистика.
Як геополітик Юрій Липа є автором «Трилогії всеукраїнської національної думки»: «Призначення України» (1938 р.), «Чорноморська доктрина» (1940 р.), та «Розподіл Росії» (1941 р.), яку сучасники називали «новітнім українським Євангелієм». У цій трилогії, як і в працях «Українська доба» (1936 р.), «Українська раса» (1937 р.), Ю. Липа обґрунтовує право України на свою державність, створює концепцію внутрішньої й зовнішньої політики України в європейському геополітичному просторі.

У 1943-му переслідування з боку каральних фашистських органів змушують українських націоналістів покинути межі Польщі. Перед Ю.Липою постає проблема, який обрати шлях: Західна Європа чи друга еміграція — за океан. Несподівано для всіх він обирає Схід — Україну: «Я був, є й буду людиною чину, і сьогодні я йду з тими, що діють, і з ними залишуся», — так мотивує він свій вибір.
На початку літа 1943-го він з родиною переїздить до Яворова, що на Львівщині. Через рік родина перебирається до села Бунове на Яворівщині, а невдовзі — оселяється на хуторі Іваники.
Влітку 1944 року там і розігралася трагедія, дійовими особами якої стали доктор Липа і «летюча команда» НКВС. Світлої пам’яті Марта Липа-Гуменецька згадувала: «У Галичину вступають радянські війська, попереду йшла «червона мітла». Тата взяли в саду — від жінки і малих діточок. Було свято Спаса, 19 серпня 1944 року. Один із двох офіцерів дав «слово совєтского офицера, что врач через 2-3 часа вернется».
Наш рідний тато не повернувся… Його знайшла через два дні мама, згорьована, з дівчинкою-сусідкою, запорпаного в землі, битій штукатурці, замордованого методом «кастрації» (так поширеного в наших енкаведистів). Поховала. Мене взяли чужі люди, спасибі, виростили…».
…У прикарпатському Буновому, на скромному сільському цвинтарі, — могила українського патріота. На будівлі місцевої середньої школи — меморіальна дошка з його барельєфом. У центрі містечка Яворів — меморіальний комплекс, який споруджено в пам’ять відомого політичного діяча Юрія Липи, який убачав сенс свого життя у створенні вільної української нації. А навпроти — церква Різдва Христового, де в ті буремні роки існував підпільний шпиталь, в якому доктор Липа лікував поранених вояків Української повстанської армії.
Одеса також береже пам’ять про своїх видатних земляків, увіковічнивши їхні імена у меморіальній дошці на Ближніх Млинах, на вулиці, яка носить ім’я Івана та Юрія Лип. Батька й сина, які своїм життям, своїм жертовним Чином утверджували ідею незалежності нашої держави і до кінця своїх днів залишилися вірними Україні.

Тетяна АНАНЧЕНКО,
лауреат літературної премії
ім. К.Паустовського

Джерело: http://www.europa-centre.com.ua

Поделиться в соц. сетях

Share to LiveJournal
Share to Odnoklassniki

Tags: , , , , , , , , ,



Напишіть відгук

Свіжий випуск

Газета 'Козацький край' номер 2 від 12  квітня  2019

дружні сайти

ТМ “Еко-Ферма”

Музейно-етнографічний комплекс “Дикий Хутір”

Світовий Конґрес Українців

Млини України

Млини України

Туристична компанія “Від Краю – до Краю”

Від краю до краю

© 2011-‘2019’.Вільне Козацтво Холодного Яру