Провісник Великої Французької революції (18 ст.) Жан-Жак Руссо казав:“належте до різних політичних течій, сповідуйте різні релігії, але не забувайте, що ви – французи”. Це ж саме слід нагадати й нам: пам’ятаймо, чиїх батьків, чиї діти.
Сьогодні, коли полиці магазинів заповнили імпортні товари, а думки і серця заполонили імпортні цінності, ми не раз рівняємося на зовнішній світ, орієнтуємося на Азію чи Європу. При цьому озброюємося усим заморським крамом – від автомобілів, пральних і посудомийних машин до телекамер, мобілок і смартфонів. Капіталістичний світ нам “імпонує”, не те слово – ми готові стрімголов кинуся туди при першій-ліпшій нагоді – щоб виїхати в Італію чи Німеччину, влаштуватися на роботу, відправити на відпочинок своїх дітей, онуків.
При цьому ми рівняємося на західні ідеали, їхню музику, попкультуру; ціни на пальне і товари, орієнтуємося на зарплати у цих країнах – мінімальна в Чехії – 900 євро, Франції, Англії – 1000, Німеччині – 1,5 тис., Норвегії – 3,5 тис. і т.д. Хочемо почуватися як у Європі – жити, одягатися й інтегрувати туди. Ведучи мову про якісні показники цих країн, звикли не брати до уваги рівень національної свідомості громадян цих країн, усвідомлення себе людьми.
Оповідають, що коли у середині 1970-х роках німці будували газогін через с. Кримки на Шполянщині, то місцевий вільнонайманий персонал був вражений високою якістю німецьких різальних інструментів: “Звичайна ножівка по металу чого варта!” Коли в обідню пору на застеленій галявині з’явилися салати й першокласні консерви з НДР, один із місцевих громадян не витримав і запитав сивочолого німецького інженера: “як це так, ми ж вас перемогли, а ви приїздите, допомагаєте і он як живете!” Той, подумавши, відповів: “Ми працюємо, щоби жити, а ви живете, щоб працювати”.
Що ж, гнули спини, працювали, заощаджуючи, доки зароблені не “згоріли” на “есесерівських” ощадкнигах. Працюємо й нині, загартовані в комуністичних і теперішніх буднях, особливо не переймаючись майбутнім (уже своєї) держави. Однак, якось так повелося, що на 20-му році незалежності не можемо толком звести кінці з кінцями, відчути себе цивілізованими людьми в матеріальному й духовному плані. Культура в загоні, слабко функціонує економіка, адміністративний апарат проїдає ресурси, незнаючи з чого виплачувати зарплати і пенсії, замість капітального будівництва зводяться хороми та вілли для можновладців. Перелік можна продовжити… Чи ж за таку незалежність України вистраждали В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, Ліна Костенко, Василь Стус, Степан Кожум’яка..? Та, мабуть, ні.
Характерно, що нинішній ювілей української держави співпав із 140-річчям приходу до влади “залізного” канцлера Отто фон Бісмарка, який також опинився перед проблемою невизначеності німецького суспільства. Зі здобуттям влади він понад двадцять років керував політичним життям Пруссії, а згодом усієї Німеччини. Підготувавши в 1866 році Північнонімецьку Конституцію, яка стала Конституцією об’єднаної Німеччини, Отто фон Бісмарк заявив: “Дайте мені дві тисячі вчителів, і я збудую міцну Німеччину”. Він добре усвідомлював роль освіти і національної свідомості в розвитку держави.
У період керівництва Отто фон Бісмарка (1871–1890) об’єднана Німеччина постала як світова держава. Із 1871 по 1913 рік 41-мільйонне населення Німеччини зросло більше ніж на половину (до 68 млн). Зросла економічна міць країни. Німеччина постала як індустріальна сила. До кінця сторіччя виробництво сталі зросло в 12 раз, видобуток вугілля – в 5 раз, загальний експорт виріс у 3 рази, експорт машинобудівної промисловості – в 5 разів. Місцеві виробники витіснили з внутрішнього ринку британський імпорт та почали конкурували з британською промисловістю за кордоном. У 1914 році Німеччина стала після Америки найпотужнішою країною в світі.
Потужна Німеччина – результат політичного таланту і ясності розуму Отто фон Бісмарка. “Моя ціль, – казав Бісмарк, – зміцнення національної свідомості і консолідація Німеччини. Яким буде устрій вирішимо згодом, коли зміцнимо нашу державу”.
Час іде. Росте нове покоління українців, якому слід доносити правдиву історію, пояснювати, що національні рани – це зовнішні вияви хвороби, причина ж лежить у глибинах свідомості широких мас. Нині, на 20 році незалежності України, хоча й залишається багато проблем, пов’язаних із рудиментами радянського тоталітаризму, однак не лише вони є наслідком національного занепаду. Чимало негараздів пов’язані з браком досвіду виховання молоді. У цьому плані можна було б звернутися до досвіду А. Макаренка, В. Сухомлинського, К. Ушинського, відкидаючи ідеологічний намул минулих часів.
Блукаючи нетрями Інтернету, натрапляємо публікації, що стосуються виховання патріотизму. Більшість з них чужомовні. Привертають увагу, зокрема, польські статті, які розповідають про виховання малечі. У Польщі, наприклад, існує цікаве дійство – “національний катехізис”. Суть його в тому, що кожна людина знає слова вірша, написаного наприкінці XIX століття польським поетом Владиславом Белзою. Слова ці передають з покоління в покоління. Вірш навіть не вчать у школі, бо діти знають його чи не з п’ятирічного віку. Перекладається він так: “Хто ти є? – Поляк малий. / Який знак твій? – Білий орел. / Де ти живеш? – Земля Польська…” і так далі. Ще чи не кожен поляк змалку знає гасло своєї нації, яке існує з давніх часів – Gonor i Ojczyzna (Честь і Батьківщина). Наприкінці 1990-х років до цих двох слів додали третє – Бог: Бог, Честь і Батьківщина. У Польщі дітей із садочка вчать, як виглядає прапор, вчать національного гімну, виховують патріотизм. Людині змалечку пояснюють, хто вона є.
Повчальним у цьому плані буде також досвід єврейського педагога, основоположника відродження івриту, громадського діяча Еліезера Бен-Ієгуди. Боротьба балканських народів, зокрема Болгарії за звільнення від 500-літнього турецького панування, зародили в Бен-Ієгуди ідею створення єврейської держави на історичній батьківщині – “болгари можуть, а хіба євреї гірші за них?” Поглиблено вивчаючи сіонізмом, доходить до висновку, що шлях до об’єднання усіх євреїв в Ерец-Ісраель (на Ізраїльській землі) пролягає через відродження духовності, національних традицій та (маме лонш) рідної мови.
Бен-Ієгуда домігся, щоб іврит визнали єдиною мовою викладання в єрусалимській школі. Ще в 1908 році в статті “Важливе питання” він детально арґументував необхідність відродження національної мови. Він не переймався, що ніхто не розмовляє рідною мовою: – Ніхто не розмовляє івритом? – Що ж, будемо розмовляти ми. Решта – “підтягнеться”. Бен-Ієгуда принципово перейшов на іврит. Намагався спілкуватися ним із продавцем, кондуктором, перукарем; з близькими і знайомими. Бен-Ієгуда залишався активним, терплячим і послідовним. Бен-Ієгуда вірив, що його син таки заговорить івритом і вимагав у матері та гостей звертатися до малюка рідною мовою.
У період Британського правління Палестиною (1917–1948) Бен-Ієгуда зумів переконати верховного комісара проголосити іврит офіційною мовою (поруч із арабською й англійською). Поступово гебрейська мова (іврит) з суто літургійної, писемної стала розмовною і набула в Ізраїлі державного статусу. Це був не лише лінгвістичний процес: відродження мови стало важливою складовою політичних змін, пов’язаних із поширенням сіоністського руху і заснування держави Ізраїль у 1948-му році.
Щодо виховання ісламського патріотизму як запоруки міцної держави можемо звернутися до публіцистики мусульманського письменника, уродженця Нагірного Карабаху Агіля Джафари Хандан. У статті “Ісламська моральність: патріотизм як показник віри” він задумується над проблемою любові до свого народу, до Батьківщини: “Любити Вітчизну і свій народ, це означає любити свою релігію, мову, моральні принципи та історію рідного народу. Вітчизна – це не просто гори, рівнини, ліси, моря і ріки. Батьківщина – це наша честь, наша свобода, наші релігійні й духовні цінності. Якщо народ не зміг захистити свою Батьківщину – це означає, що він не зміг захистити свою віру, свою мову, свою культуру. Патріотизм перебуває в найтісніших зв’язках з ісламом, а віра може існувати лише у вільній країні. Якщо втрачається Батьківщина, то неминуче занепадає релігія, віра. Наш пророк сказав з цього приводу: “один день сторóжі в ім’я Аллаха корисніше світських благ” (Бухáрі). В іншому хадúсі мовиться: “День і ніч здійснювати похід шляхом Аллаха заради Батьківщини, безперечно, корисніше усього світу та всіх речей в ньому”.
Не пасе задніх у плані виховання патріотизму й Італія. Італійський просвітитель Джузеппе Мацціні у праці “Обов’язки перед країною” безпосередньо звертається до своїх співгромадян: “Тим, хто народився в Італії, Бог подарував країну, найліпше окреслену в Європі. (…) Твердо пам’ятайте, що без Італії у вас немає ні імені, ні прикмет, ні голосу, ані прав чи доступу до товариства народів. Без своєї Країни – ви байстрюки Людства, солдати без знамена, ізраїльтяни серед націй. Бездержавний народ не вартий ні захисту, ані довіри… Не тіштеся надією на звільнення від несправедливих соціальних умов, якщо не завоюєте Країну для себе. Де немає Країни, там немає і загальної згоди, на яку ви можете покластися – усім заправляє егоїзм власного інтересу… Не відволікайтеся ідеєю поліпшення матеріальних умов, поки не вирішите національного питання. (…) Браття мої, любіть Нашу Країну, котра є полем застосування нашої праці. Національні здобутки повинні перетинати межі Італії заради загального блага. Докладаючи рук задля нашої Країни, ми стараємося для всього Людства. Однак перед входженням у світове товариство, ми повинні існувати як Нація, бо ніякого зближення не може бути, окрім рівного серед рівних”.
Особливий пієтет до своєї нації мав президент Франції Шарль де Голь, котрий зумів стати, після Жанни д’Арк, найбільшим героєм країни. Він очолював державу на піку економічної і національної кризи й приводив її до економічного зростання та міжнародного престижу. При насиченості й напруженості повсякденного життя він написав понад десяток мемуарів і книг з військового мистецтва. Більша частина цих праць до тепер є бестселерами. 20 квітня 1941 року в “Єгипетському щоденнику” Шарль де Голль зазначив: “Я вільний француз. Вірю в Бога і в майбутнє моєї країни. Маю єдину місію – боротися за звільнення батьківщини. У мене висока мета – міцна, незалежна Франція”.
Як і колись, так і тепер не дає спокою важливе питання: коли ж ми, нарешті, знайдемо свій виховний ідеал, щоб не минуле формувало українця, а українець міг формувати майбутнє.
Юрій КОЛІСНИК,
доцент кафедри журналістики Черкаського Національного університету ім. Богдана Хмельницького
“француз” здається і походить від слова “франк” – “вільна людина”, “вільний громадянин суспільства”. тому “вільний француз” за смислом звучить як “вільний вільний”. на Україні ж в якості такої самоназви здавна використовувалось слово “козак”.