Народився Василь Симоненко 8 січня 1935року у с. Біївці Лубенського району Полтавщини. Український поет і журналіст, шістдесятник.
Спочатку вчився у Біївській початковій школі. Після закінчення середньої школи в Тарандинцях вступив на факультет журналістики Київського університету.
Закінчив факультет журналістики Київського університету (1957) і працював в обласній газеті «Черкаська Правда» і «Молодь Черкащини», пізніше кореспондентом «Робітничої Газети» в Черкаській області. Писати вірші почав ще в студентські роки, але в умовах прискіпливої радянської цензури друкувався неохоче: за його життя вийшли лише збірки поезій «Тиша і грім» (1962) і казка «Цар Плаксій і Лоскотон» (1963).
Уже в ті роки набули великої популярності самовидавні поезії Симоненка, що поклали початок українському рухові опору 1960-70-их pp. Тематично вони становили сатиру на радянський лад («Некролог кукурудзяному качанові», «Злодій», «Суд», «Балада про зайшлого чоловіка»), зображення важкого життя радянських людей, особливо селянства («Дума про щастя», «Одинока матір»), викриття жорстокостей радянської деспотії («Брама», «Гранітні обеліски, як медузи …»), затаврування російського великодержавного шовінізму («Курдському братові») тощо. Окремий значний цикл становлять твори, в яких поет висловлює любов до своєї батьківщини України («Задивляюсь у твої зіниці», «Є тисячі доріг», «Український лев», «Лебеді материнства», «Україні» та ін.).
Самвидавною творчістю Симоненко, за визначенням критики, став на шлях, указаний Т.Шевченком, й увійшов в історію української літератури як визначальна постать боротьби за державний і культурний суверенітет України 2-ї половини 20 ст. Доля літературної спадщини Симоненка невідома. Його самвидавна поезія, у сучасній Україні лише в незначній частині опублікована у сфальшованому вигляді, поширилася за кордоном і була опублікована (разом з фрагментами поетового щоденника «Окрайці думок») у журналі «Сучасність» (ч. 1, 1965) і в збірці вибраних поезій Симоненка «Берег чекань» (1965 і 1973). В УРСР по смерті Симоненка видано з його спадщини казку «Подорож у країну Навпаки» (1964), зб. поезій «Земне тяжіння» (1964), вибір із творчості «Поезії» (1966) та збірку новел «Вино з троянд» (1965; ці новели також увійшли у друге видання збірки «Берег чекань» за кордоном).
Радянська критика у перше десятиліття по смерті Симоненка намагалася паралізувати вплив його самвидавної поезії цілковитим замовчуванням її, одночасно канонізувати спадщину померлого поета як бездоганно «партійну», але в подальшому, за виразної тенденції до замовчування творчості Симоненка загалом, розпочато ревізію її як несумісної з «партійністю» в літературі (М.Шамота). Зате високу оцінку, з особливим підкресленням громадської мужності поета, дістала поезія Симоненка у самвидавній критиці (І.Дзюба, І.Світличний, Є.Сверстюк).
1962 року В.Симоненко разом з А.Горською та Л.Танюком виявили місця поховання розстріляних НКВД на Лук’янівському та Васильківському цвинтарях, в Биківні, про що й було зроблено заяву до міської ради. Після цього його було декілька разів жорстоко побито, унаслідок чого помер від швидкоплинної хвороби нирок 13 грудня 1963 року.
царство небесне, добрий був козак!
p.s. хоч і звав він себе мужиком, але фактично був козаком, з того древнього українського сільського козацтва, серед якого цінувались вільні люди не “по-реєстру” чи “походженню”, а “по волі Божій” і які подекуди принципово відмовилися писатися до імперських реєстрів у XVIII ст., обравши кріпаччину але зберігши духовну свободу, відмовившись брати до рук зброю за царською указкою:
“У студентські роки Симоненко захоплювався шотландським поетом Робертом Бернсом. Про це згадує і М. Сом, й інші йог університетські друзі. Та й Василь визнавав, що Бернс мав на нього неабиякий вплив. Студіюючи Т. Г. Шевченка, він дізнався, що той у своїй передмові до “Кобзаря” згадав Бернса, як народного і великого поета, а І. Я. Франко порівнював із ним молодого Шевченка. Тургенєв писав Некрасову, що “Бернс — це чисте джерело поезії”; високо відгукувалася про нього Леся Українка.
“Це й зумовило мій інтерес. Перечитуючи Бернса, я зрозумів, що він був не тільки великим бардом, а й захисником інтересів простої людини. У нас знають краще його любовну і молодецьку лірику, а мені більше імпонують, наприклад, його “Надпись на алтаре свободы”, “Честная бедность”, “Дерево свободы”…”
Щодо “Надписи на алтаре свободы”, то, звісно, Василеві не могли не припасти до душі такі слова: “Тому, чья сила — правота, открой, алтарь, свои врата”. Часом їхні твори дивовижно перегукувались. Ось лише одне порівняння. Р. Бернс, “Честная бедность”: “При всем при том, При всем при том, Судите не по платью, Кто честным кормится трудом, — таких зову я знатью”. В. Симоненко, “Мій родовід”: “Нічого собі родоводи! Та киньте свій гвалт і крик: Я із древнішого роду, Бо я — полтавський мужик”. Лейтмотив, як бачите, тут один — зневага до тих, хто чваниться своєю знатністю, і гордість за своє чесне хліборобське походження.”
http://mestectvo.com/ukrainian-literature/simonenko/statti/57-shitova.html?start=1
виявляється реєстровики у Василя Симоненка в роду теж були
http://www.kozatstvo.org.ua/ua/publications/uk_r.php?d=a&i=2220
древня як світ україноруська козацька філософія:
“Вельможі пихаті і горді
Плетуть родоводів в’язь:
В одного — прапрадід став лордом,
В іншого — прадід князь.
Баньки уп’явши в минуле,
Гордо ця знать рече:
— Про нас хрестоносці чули…
— В нас Рюрика кров тече…
— Мій предок вогнем і залізом
Титул собі добув…
— А мій тисяч сорок зарізав,
За це і в пошані був…
Нічого собі родоводи!
Та киньте свій ґвалт і крик:
Я із древнішого роду,
Бо я — полтавський мужик.
Ви скорчите кисло пику,
Коли повідомлю вас,
Що предок мій споконвіку
Хліб сіяв і свині пас.
Щоб жерли ви булки й сало,
Віками пер соху-плуг.
Хіба ж для історії мало
Оцих видатних заслуг?!
Я вами гордую, панове,
Бо я — знатніший од вас.
Звиняйте за грубе слово —
Я з вами свиней не пас!”
http://www.ukrcenter.com/Література/Василь-Симоненко/24479-1/Мій-родовід