Минулорічне вручення Шевченківської премії запам`яталося демаршем одного з лауреатів – Василя Шкляра. Нагороджений за роман «Чорний ворон. Залишенець», письменник відмовився брати премію. Цей крок ще більше посилив увагу до Шкляра і його твору, а ще змусив зрозуміти, що письменника цікавить не лише минуле - він відчуває особисту відповідальність за те, що чекає нас у майбутньому. Процитуємо частину інтерв’ю письменника УНІАНу.
Пане Василю, як Ви може оцінити цьогорічних претендентів на Шевченківську премію?
Мені не з руки давати оцінку нинішнім номінантам. Тут є певний етичний момент. Привертає увагу інше – деякі письменники, гідні цієї високої нагороди, цього разу не висунулися на її здобуття. Уже після першої реєстрації претендентів на премію було видно, що їх значно менше порівняно з минулими роками. Це стосується й інших видів мистецтва, а в царинах театру, кіно – взагалі немає жодного пошукувача. У цьому є цікавий знак. Я особисто таку ситуацію передбачав, але зараз не буду її коментувати. Хай колись згодом.
Ви відмовилися минулого року приймати премію, поки не звільнять Табачника. Табачника поки що так і не звільнили… Чи не пожаліли Ви про цей крок?
Ні, звичайно. Для мене дуже важливим є те, що премію мені присудив Шевченківський комітет. Там багато видатних й авторитетних митців, чия оцінка для мене дорога. А якщо хтось думає, що я сподівався на негайне звільнення Табачника і тріумфальне вручення мені премії, то він помиляється.
Олег Скрипка вважає, що проблема українців у тому, що вони інтроверти. А як вважаєте ви?
Проблема українців у тому, що їм випав украй тяжкий жереб через цілий комплекс несприятливих історичних обставин. Я не схильний шукати причини поразок і невдач у національному характері. Моя нація сильна. Інша б за таких апокаліптичних випробувань давно б щезла з лиця землі.
Яку тенденцію Ви спостерігаєте: українці почуваються щасливішими чи ще більш нещасними?
У буттєвому розумінні українці всупереч усім негодам і труднощам почуваються дедалі щасливішими. Бо вони внутрішньо стають вільнішими і повертаються до себе. До свого коріння, до своєї національної пам’яті і притомності. А почуватися вільним і бути собою – це і є щастя.
Чи спостерігаєте ви хоч якусь гуманітарно-культурну політику в Україні?
Це не політика, а запопадливе намагання догодити тому чи тому електоральному сегменту. І цілковита зневага до природних запитів титульної нації.
Що може сьогодні об’єднати всіх українців?
Україна. Не територія, а та, що в серці. Тобто почуття людської і національної гідності.
Чи є успіхи з екранізацією Вашого роману «Чорний Ворон»?
Говорити про масштабні успіхи ще зарано. Хоча робота не стоїть на місці. Під екранізацію роману створено благодійний фонд «Холодноярська Республіка». Тривають перемовини з кіномитцями, з людьми, які можуть взяти результативну участь у цьому проекті. Невдовзі буде переклад роману англійською мовою, а це дасть можливість говорити про фільм на інших рівнях. Та я все-таки сподіваюся, що волею провидіння з’явиться український режисер, який адекватно відтворить «Чорного Ворона» на екрані.
Над інтерв’ю працювала Оксана КЛИМОНЧУК, www.unian.net
